Стаття 91 ГПК у дії: Верховний Суд про значення оригіналів доказів

Постанова Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у справі № 902/122/25 ще раз підтверджує: у справах про неплатоспроможність формального підтвердження зобов’язання недостатньо. Суд виходить із того, що визнання кредиторських вимог безпосередньо впливає на склад і обсяг прав інших кредиторів, а отже створює підвищений ризик формування штучної заборгованості. Саме тому до таких вимог застосовується підвищений стандарт доказування.

У цій справі кредитор обґрунтовував вимоги на суму 1,4 млн грн договором позики, борговою розпискою та вимогою про повернення боргу. Суди першої та апеляційної інстанцій визнали ці вимоги, пославшись на наявність документів та відсутність доказів погашення боргу.

Верховний Суд з таким підходом не погодився.

Договір позики не доводить реальність зобов’язання

Суд чітко розмежовує наявність документа і реальність правовідносин. Договір позики та розписка можуть підтверджувати факт оформлення зобов’язання, але самі по собі не доводять передачу коштів. За наявності заперечень з боку інших учасників провадження кредитор повинен довести саме реальність грошового зобов’язання. Це передбачає оцінку не лише документів, а й їх узгодженості, походження та економічного змісту. Таким чином, стандарт доказування у таких спорах виходить за межі формального підтвердження і охоплює фактичні обставини виконання договору.

Застосування статті 91 ГПК України: копії не є самодостатнім доказом

Верховний Суд окремо звернувся до вимог статті 91 Господарського процесуального кодексу України. Письмові докази подаються в оригіналі або у належним чином засвідченій копії. Якщо відповідність копії оригіналу ставиться під сумнів, суд зобов’язаний перевірити це, зокрема шляхом витребування оригіналу.

Якщо ж оригінал не подано, а сумніви не усунуті, такий доказ не може бути покладений в основу судового рішення. Апеляційний суд, визнаючи вимоги, фактично проігнорував ці приписи: він не встановив, чи були заявлені сумніви щодо копій документів, і не перевірив необхідність витребування оригіналів.

Межі процесуальної активності суду

Суд також наголосив на застосуванні принципів змагальності та диспозитивності, закріплених у Господарському процесуальному кодексі. Саме сторона визначає, які докази подає, і несе ризик їх недостатності. Суд не зобов’язаний формувати доказову базу замість сторони. У цьому контексті Верховний Суд критично оцінив використання податкової інформації, отриманої судом без належної процесуальної процедури. Такі дії не відповідають вимогам щодо допустимості доказів.

Неповнота апеляційного перегляду

Окремою підставою для скасування рішення стала неповнота апеляційного розгляду. Апеляційний суд не дослідив доводи про можливу фіктивність зобов’язання, не надав оцінки аргументам щодо зловживання процедурою неплатоспроможності та не мотивував відхилення заперечень іншого кредитора. За таких умов висновки апеляційної інстанції були визнані передчасними.

Правове значення позиції

Постанова у справі № 902/122/25 фіксує декілька важливих підходів.

1. По-перше, у справах про неплатоспроможність не діє автоматизм визнання боргу на підставі формальних документів.
2. По-друге, кредитор повинен довести реальність зобов’язання за підвищеним стандартом доказування.
3. По-третє, суд не має права компенсувати недоліки доказової бази сторони шляхом самостійного збирання доказів поза межами процесуальної процедури.

У підсумку це рішення зміщує акцент із формального підтвердження правовідносин на їх фактичний зміст, що має принципове значення для практики розгляду справ про банкрутство.