Коли за борги бізнесу може відповідати його реальний власник

Загальне правило корпоративного права залишається незмінним: юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а її учасники не відповідають за борги компанії лише через володіння корпоративними правами. Проте судова практика поступово визначає межі, за якими посилання на юридичну самостійність компанії вже не може використовуватися як спосіб уникнення відповідальності. Йдеться про так звану доктрину «підняття корпоративної завіси» (piercing the corporate veil), яка дозволяє суду оцінювати не лише формальну структуру володіння бізнесом, а й фактичну поведінку осіб, які його контролювали. Для кредитора це особливо важливо у ситуації, коли компанія вже ліквідована, її активів недостатньо для розрахунків, але обставини свідчать, що неплатоспроможність могла бути результатом дій реального контролера бізнесу.

Чому традиційної субсидіарної відповідальності може бути недостатньо

Класичним механізмом притягнення власників та керівників до відповідальності залишається субсидіарна відповідальність у процедурі банкрутства, передбачена статтею 61 Кодексу України з процедур банкрутства. Її застосування, однак, має суттєві процесуальні межі. Вимоги до контролерів заявляються в межах справи про банкрутство, а ліквідатор повинен довести зв'язок між їхньою поведінкою та доведенням юридичної особи до неплатоспроможності.

Після завершення ліквідаційної процедури можливості цього механізму значно звужуються. Саме тому важливого значення набуває питання, чи може кредитор захищати своє право поза межами вже закритої справи про банкрутство. У судовій практиці з'являється підхід, за якого корпоративна структура не повинна ставати абсолютним захистом для особи, яка фактично використовувала юридичну особу як інструмент для виведення активів або уникнення розрахунків із кредиторами. Правовою основою для такого захисту можуть бути вже не спеціальні норми КУзПБ, а загальні положення цивільного законодавства — зокрема про відшкодування шкоди, безпідставне збагачення, добросовісність та заборону зловживання правом.

Самого статусу бенефіціара недостатньо

Розширення можливостей кредитора не означає автоматичної відповідальності власника за кожен борг його компанії. Ключове значення має причинно-наслідковий зв'язок. Необхідно встановити не просто те, що певна особа була засновником, директором або кінцевим бенефіціарним власником, а те, що саме її рішення або поведінка спричинили втрату активів, погіршення платоспроможності чи неможливість розрахуватися з кредиторами.

Показовою в цьому контексті є справа №904/7905/16. Ліквідатор пов'язував банкрутство підприємства, серед іншого, з відчуженням права вимоги на 27,8 млн грн. Однак суд встановив, що ця дебіторська заборгованість фактично була безнадійною, тому саме її відчуження не могло бути причиною неплатоспроможності. Цей підхід має принципове значення: збиткова або невдала господарська операція сама собою ще не є доказом доведення підприємства до банкрутства. Підприємницька діяльність за своєю природою передбачає ризик. Завдання кредитора — показати межу, за якою звичайний комерційний ризик перетворюється на недобросовісну поведінку.

Що фактично потрібно довести кредитору

Важливу роль відіграє стандарт доказування, закріплений статтею 79 ГПК України, — вірогідність доказів. Від кредитора не вимагається отримати письмове розпорядження бенефіціара з прямою вказівкою вивести активи та залишити борги у проблемній компанії. У корпоративних конфліктах таких доказів найчастіше просто не існує.

Значення має сукупність обставин. Це можуть бути рух коштів між пов'язаними структурами, спільні керівники та адреси, концентрація господарських операцій усередині однієї групи, передача активів компаніям, підконтрольним тому самому бенефіціару, відсутність реальної господарської діяльності у боржника та одночасне збереження прибуткового бізнесу в інших юридичних особах групи. Сукупність таких фактів повинна робити версію кредитора про фактичний контроль і недобросовісне використання корпоративної структури більш переконливою, ніж пояснення відповідача звичайними господарськими причинами.

При цьому відповідальність має бути індивідуалізованою. Наприклад, у справі №28/29-б-43/212-2012 щодо ТОВ «Тридента Агро» суди погодилися зі стягненням понад 708 млн грн із керівників, дії яких були пов'язані з виведенням коштів через безтоварні операції, але не поклали відповідальність на учасницю, яка володіла 33% статутного капіталу. Доказів її участі в управлінні та погодженні відповідних операцій не було.

Ліквідація боржника не обов'язково ставить крапку

Найцікавіша для кредиторів тенденція полягає в тому, що завершення існування юридичної особи дедалі менше сприймається як безумовна перешкода для захисту порушеного права. Якщо компанія використовувалася як технічна ланка, активи переміщувалися всередині фактично єдиної економічної групи, а економічну вигоду від відповідних операцій отримував конкретний контролер, предметом спору може стати вже його власна поведінка.

У такому випадку юридична конструкція відрізняється від звичайного стягнення корпоративного боргу. Кредитор намагається довести не те, що власник повинен автоматично відповідати замість компанії, а те, що саме його дії створюють самостійну підставу для майнової відповідальності. Саме ця різниця є визначальною.

Доктрина «підняття корпоративної завіси» не скасовує принцип обмеженої відповідальності та не робить власника гарантом усіх зобов'язань бізнесу. Вона працює як винятковий механізм там, де юридична самостійність компанії використовується всупереч принципам добросовісності та для уникнення виконання зобов'язань.

Для кредитора це означає необхідність змінити фокус роботи з проблемною заборгованістю: досліджувати не лише активи формального боржника, а й структуру групи, рух коштів, фактичний центр прийняття рішень та економічних вигодонабувачів.

Для власника бізнесу висновок протилежний: складна корпоративна структура сама собою не ізолює особисті активи від ризику, якщо буде доведено, що юридичні особи використовувалися не як самостійні суб'єкти господарювання, а як інструмент виведення активів та залишення боргів кредиторам.