Частка у фермерському господарстві більше не захищає боржника: судова практика

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 січня 2026 року у справі №904/1615/22 закрила одну з найзручніших «сірих зон» у виконавчому провадженні — можливість фактично сховати активи в структурі фермерського господарства.

Тривалий час саме специфіка фермерських господарств дозволяла боржникам будувати аргументацію навколо простої тези: частка у ФГ — це не те саме, що частка в класичній юридичній особі, а отже, звернення стягнення на неї або неможливе, або щонайменше сумнівне.

Ця логіка більше не працює.

Велика Палата прямо підтвердила: і частка у складеному капіталі фермерського господарства, і корпоративні права, які з неї випливають, є об’єктами, на які може бути звернене стягнення у виконавчому провадженні. Відповідно, арешт таких прав — це не дискусійне питання, а законний інструмент забезпечення виконання рішення суду.

Сама справа виникла як спроба оскаржити дії приватного виконавця, який наклав арешт на частку боржника у фермерському господарстві. Однак суди всіх інстанцій підтримали позицію виконавця, а Велика Палата не лише підтвердила законність такого арешту, але й фактично сформувала повноцінну модель звернення стягнення на такі активи.

Ключовий момент — у переосмисленні правової природи фермерського господарства.

Суд чітко зафіксував: фермерське господарство — це юридична особа корпоративного типу. А отже, участь у ньому породжує корпоративні права, які мають як майнову, так і немайнову складову. І ці права нерозривно пов’язані з часткою у складеному капіталі.

Це важливо, бо саме через цей зв’язок Велика Палата відкинула ідею «особливості» ФГ як підставу для імунітету від стягнення. Якщо є частка — є і право, і економічна цінність. Якщо є цінність — вона може бути об’єктом примусового виконання.

При цьому Суд визнав очевидне: спеціального механізму звернення стягнення на частку у фермерському господарстві закон не містить. Але відсутність прямої норми — не підстава для уникнення виконання рішення.

І тут Велика Палата зробила те, що фактично визначає практику на роки вперед — застосувала аналогію закону.

Вона прямо відмовилась від моделі ТОВ як непридатної для таких відносин, з огляду на специфіку суб’єктного складу фермерських господарств, де ключову роль відіграють сімейні та родинні зв’язки. Натомість найближчою за змістом визнано модель повного товариства.

Саме тому до таких правовідносин застосовано підхід, закріплений у статті 131 Цивільного кодексу України: якщо у боржника недостатньо іншого майна, кредитор може вимагати виділу частини майна господарства, пропорційної частці боржника.

Це принципово змінює практику. Мова вже не про «продаж частки», а про фактичний доступ до майна господарства через механізм виділу.

Ще один важливий блок — арешт корпоративних прав.

Велика Палата прямо вказала: арешт частки і корпоративних прав — це інструмент, який обмежує можливість боржника розпоряджатися своїм активом і тим самим запобігає його виведенню. І саме в цьому полягає його функція у виконавчому провадженні — не покарання, а забезпечення реального виконання рішення.

Окремої уваги заслуговує позиція щодо Єдиного державного реєстру.

Суд підтвердив презумпцію достовірності даних ЄДР. Якщо в реєстрі зазначено розмір частки — виконавець має право на це покладатися. І саме на заявника покладається ризик того, що інформація є неповною або неактуальною.

Це означає просту річ: спроби «сховати» реальний стан речей за межами реєстру більше не працюють у спорі з третіми особами, зокрема у виконавчому провадженні.

У підсумку постанова Великої Палати у справі №904/1615/22 — це не просто рішення у конкретному спорі. Це чіткий сигнал: відсутність прямого регулювання більше не є інструментом для уникнення виконання судових рішень. Фермерське господарство більше не може використовуватися як «захисна конструкція» для активів боржника.

І це, без перебільшення, один із тих випадків, коли суд не просто тлумачить закон, а закриває системну прогалину, яка роками працювала на користь недобросовісних боржників.