Компенсація бізнесу за знищене війною майно

28 листопада 2025 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову №1541, якою затвердив Порядок надання часткової компенсації вартості майна суб’єктів господарювання, знищеного або пошкодженого внаслідок збройної агресії рф. Формально йдеться про механізм компенсації бізнесу, однак за своєю правовою природою ця модель значно складніша й набагато обережніша, ніж може здатися з першого погляду.

Фактично держава створила не класичний інститут відшкодування шкоди, а спеціальну систему квазівідшкодування, яка поєднує елементи бюджетної підтримки, страхового механізму та регресної моделі майбутніх претензій до російської федерації. Саме тому для бізнесу принципово важливо правильно розуміти юридичну конструкцію цієї програми ще до вступу в неї.

Ключова проблема полягає в тому, що компенсація у межах постанови №1541 не є безумовним обов’язком держави. Це не цивільно-правове відшкодування шкоди у традиційному розумінні, коли потерпіла особа має гарантоване право вимагати повного поновлення свого майнового стану. Навпаки — механізм побудований як програма підтримки, що функціонує виключно в межах бюджетних асигнувань і передбачає низку попередніх фінансових та процедурних умов.

Особливо показовим є сам механізм входження у програму. Для участі суб’єкт господарювання повинен не лише подати заяву через «Дію» або портал ЕКА, але й провести незалежну оцінку кожного об’єкта майна, сплатити внесок у розмірі 0,5% від ймовірного збитку та надати підтвердження права власності.

При цьому сам внесок не є страховою премією у класичному розумінні. Він не створює для держави автоматичного обов’язку здійснити виплату. Більше того — навіть у випадку відсутності фінансування або ненастання передбачених умов ці кошти не повертаються. По суті бізнес сплачує за сам факт доступу до механізму державної підтримки, результат якого залежатиме від багатьох подальших факторів. 

Ще жорсткішими є обмеження щодо самих компенсацій. Постанова прямо виключає можливість участі для бізнесу, який має податковий борг, перебуває у процедурі банкрутства, під санкціями або має серед бенефіціарів громадян держави-агресора. Окремі вимоги встановлені й для аграрного сектору.

Водночас програма не має зворотної сили. Якщо майно було втрачено раніше — скористатися механізмом компенсації вже не вийде. Це створює доволі парадоксальну ситуацію, коли частина бізнесу, який поніс найбільші втрати на початку повномасштабної війни, фактично залишається поза межами нового механізму.

Окремої уваги заслуговує сам порядок фіксації збитків. Саме тут для бізнесу виникатимуть найбільші юридичні ризики. Постанова фактично створює модель, у якій перспектива отримання компенсації напряму залежить від якості первинної фіксації наслідків обстрілу чи руйнування. Виклик ДСНС, поліції, акти обстеження, фото- та відеофіксація, внесення інформації до державних реєстрів — усе це стає не просто формальністю, а критично важливими елементами доказової бази.

І саме тут виникає фундаментальна проблема української практики: більшість підприємств починають займатися юридичною фіксацією збитків уже після руйнування, тоді як ефективний захист майнових інтересів в умовах війни потребує підготовки ще до настання самого ризику.

Не менш важливою є й межа відповідальності держави. Максимальна сума компенсації обмежена 10 млн грн та не може перевищувати прямий реальний збиток. При цьому загальний обсяг фінансування програми на старті становить лише 1 млрд грн. Після перевищення цього ліміту прийом заяв може бути припинений.

Для великого та навіть середнього бізнесу це означає очевидну річ: програма апріорі не здатна забезпечити повне відновлення майнового стану підприємства.

Ще цікавішою є правова конструкція відступлення державі права вимоги до російської федерації. Подання заяви автоматично означає приєднання бізнесу до механізму передачі державі права вимоги у межах виплаченої компенсації. Фактично Україна формує регресну модель, за якою після виплати частини збитків саме держава надалі набуватиме права вимагати відповідні суми від рф.

Водночас бізнес зберігає право самостійно стягувати іншу частину шкоди, яка не була компенсована державою, у тому числі через міжнародні судові та арбітражні механізми. І саме це надалі може стати одним із ключових елементів майбутньої системи воєнних репарацій.

Окремий блок постанови стосується компенсації страхових премій за договорами страхування воєнних ризиків. Але і тут держава обрала модель не прямого субсидування, а умовного співфінансування. Для кожної заяви бізнес має сплатити окремий внесок у розмірі 5 тисяч гривень, який також не повертається навіть у разі відмови у виплаті.

При цьому компенсація можлива лише після завершення строку страхового договору та повної сплати страхової премії. А у випадку дострокового розірвання договору право на компенсацію втрачається взагалі.

У підсумку постанова №1541 створює доволі складну і багаторівневу юридичну конструкцію, в якій держава намагається одночасно підтримати бізнес, обмежити бюджетні ризики та сформувати майбутню основу для міжнародних вимог до росії.

Але для самого бізнесу головний висновок полягає в іншому: ця система не гарантує автоматичного або повного відшкодування збитків. Вона лише створює процесуальний механізм можливого отримання часткової компенсації за умови правильної правової підготовки, своєчасної участі у програмі та бездоганної фіксації наслідків воєнних пошкоджень.

І саме тому питання воєнних збитків бізнесу поступово переходить із площини «післявоєнного відшкодування» у площину системного юридичного управління ризиками вже під час війни.