Спадкування депозитів і банківських коштів: нові правові позиції Верховного Суду

Спори щодо спадкування банківських вкладів давно перестали бути технічними справами про отримання депозиту після смерті вкладника. Сучасна практика Верховного Суду демонструє, що такі конфлікти дедалі частіше охоплюють питання дії старого цивільного законодавства, меж відповідальності банків, доказування руху коштів, режиму спільної сумісної власності, правового статусу сейфів, дії заповідальних розпоряджень та навіть наслідків незаконної видачі грошей стороннім особам після смерті клієнта.

Однією з базових позицій залишається висновок Верховного Суду у справі № 203/7870/14-ц, сформульований ще 24 липня 2019 року. Суд прямо зазначив: право на банківський вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, а отже підпорядковується загальним правилам спадкування.

Ця справа є показовою через іншу важливу деталь — навіть наявність заповідального розпорядження щодо депозиту не усуває права осіб на обов’язкову частку у спадщині. Верховний Суд фактично підтвердив пріоритет імперативних норм спадкового права над індивідуальними механізмами розпорядження вкладом. Для практики це означає, що банки та спадкоємці не можуть сприймати депозит як ізольований актив, який автоматично переходить виключно особі, вказаній у банківському розпорядженні.

Не менш цікавою є постанова Верховного Суду від 8 жовтня 2025 року у справі № 2-1584/11. Суд аналізував спадкування депозиту, укладеного ще за чинності ЦК УРСР. На перший погляд це вузькоспеціалізований спір, однак на практиці подібних справ в Україні залишається багато — особливо щодо старих вкладів, відкритих у 1990-х роках. Верховний Суд фактично підтвердив класичний принцип міжчасової дії законодавства: до правовідносин застосовується закон, чинний на момент їх виникнення. Але набагато важливішим є інше — Суд визнав правомірним одностороннє розірвання депозитного договору банком уже після смерті вкладника, якщо банк не був повідомлений про смерть клієнта та діяв у межах умов договору. Цей висновок створює дуже практичний ризик для спадкоємців: несвоєчасне повідомлення банку про смерть вкладника може прямо впливати на обсяг спадкового майна та подальші вимоги щодо процентів.

Водночас у більш новій практиці Верховний Суд послідовно формує вже інший підхід — максимальний захист спадкоємця як правонаступника вкладника. У постанові від 11 червня 2025 року у справі № 761/4734/24 Суд прямо зазначив, що смерть вкладника не припиняє зобов’язання банку за депозитним договором. До спадкоємця переходить не лише право на сам вклад, а й право вимоги щодо процентів. Фактично Суд визнав нікчемними поширені положення банківських договорів, якими банки намагалися передбачити автоматичне припинення прав та обов’язків після смерті клієнта. Верховний Суд прямо вказав, що такі умови суперечать імперативним нормам Книги шостої ЦК України та статті 1228 ЦК України. Для банківської практики це дуже важливий сигнал. Формально банк може вважати обслуговування клієнта завершеним після смерті вкладника, однак з точки зору цивільного права саме зобов’язання не припиняється — змінюється лише суб’єкт права вимоги.

Не менш показовою є практика щодо процентів після завершення строку депозиту. У справі № 703/4740/18 Суд розглядав ситуацію, коли депозитний договір взагалі не містив умов щодо процентної ставки після закінчення строку його дії. Суд застосував ч. 2 ст. 1070 ЦК України та фактично встановив презумпцію: якщо інше прямо не визначено договором, після пред’явлення вимоги про повернення коштів застосовується ставка, що звичайно використовується банком для вкладів на вимогу. Це дуже важлива позиція для спорів із банками, які після завершення строку депозиту часто намагаються взагалі не нараховувати проценти.

Водночас Верховний Суд досить чітко проводить межу між правом на проценти та відповідальністю банку за прострочення. У справі № 757/5393/17-ц Суд визнав, що умова договору про припинення нарахування процентів із моменту смерті вкладника є допустимою. Але це не звільняє банк від відповідальності за несвоєчасне повернення коштів спадкоємцю. Саме тому Верховний Суд дозволив стягнення трьох процентів річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України як відповідальності за прострочення грошового зобов’язання. Фактично Суд розділив договірні проценти та цивільно-правову відповідальність банку.

Окремий напрям сучасної практики — це питання доказування права спадкоємця на вклад. У справах № 718/2903/19 та № 930/2945/21-ц Суд фактично остаточно закріпив позицію, що свідоцтво про право на спадщину є достатнім документом для отримання банківських коштів. Банк не має права вимагати від спадкоємця додаткових документів чи проходження процедур, не передбачених законом.

Ще жорсткіше Верховний Суд підійшов до питання доказування виконання банком своїх обов’язків. У справі № 345/4308/17 Суд прямо зазначив: якщо встановлено факт внесення спадкодавцем коштів на депозитний рахунок, саме банк повинен довести належне виконання зобов’язань. Це принципово змінює баланс у подібних спорах. Верховний Суд фактично покладає на банк обов’язок надати первинні документи, касові операції, підтвердження руху коштів та волевиявлення вкладника щодо дострокового зняття або перерахування депозиту. Відсутність таких документів працює проти банку.

Найбільш жорсткою сучасна практика є у справах про незаконне списання або видачу коштів після смерті вкладника. У справі № 761/25536/22-ц Верховний Суд розглядав ситуацію, коли після смерті вкладниці невстановлена особа за підробленим паспортом отримала з рахунку 43 960 доларів США. Суд прямо зазначив: незаконна видача коштів сторонній особі не припиняє права спадкоємця на спадкування відповідних сум. Банк зобов’язаний забезпечити належну ідентифікацію клієнта, а у випадку порушення — самостійно відновити право спадкоємця. Фактично Верховний Суд поклав ризик неналежної банківської перевірки виключно на фінансову установу.

Окремий складний блок практики стосується банківських сейфів. У справі № 751/8408/20 Верховний Суд прямо розмежував правовий режим банківського вкладу та коштів, що зберігаються в індивідуальному сейфі. Суд підкреслив: сам факт укладення договору оренди сейфа не означає автоматичного підтвердження права власності спадкодавця на весь його вміст. Індивідуальний сейф — це форма зберігання, а не банківський вклад. Саме тому до таких коштів не застосовується спеціальний режим депозиту. Для спадкових спорів це має фундаментальне значення, оскільки в подібних справах часто виникає необхідність окремо доводити походження коштів, режим спільної власності подружжя та навіть сам факт перебування певних активів у сейфі на момент смерті.

Фактично Верховний Суд остаточно інтегрував банківські вклади у загальну систему спадкового права, відмовившись від будь-якого спрощеного чи автономного режиму їх переходу після смерті вкладника. І саме це, мабуть, є головною тенденцією сучасної практики: Верховний Суд дедалі більше розглядає депозит не як окремий банківський продукт, а як повноцінний об’єкт цивільних та спадкових прав із відповідним рівнем судового захисту спадкоємця.