Продаж боргу: зміна кредитора не змінює зобов'язання, а змінює стратегію захисту

Відступлення права вимоги давно стало звичним інструментом роботи банків, фінансових компаній та інвесторів, які працюють із проблемною заборгованістю (NPL). Якщо ще кілька років тому продаж кредитних портфелів здебільшого асоціювався з ліквідацією банків, то сьогодні це один із повноцінних механізмів управління кредитними ризиками та проблемними активами. Водночас для підприємств, які опиняються у статусі боржника, зміна кредитора нерідко сприймається як початок абсолютно нових правовідносин, що породжує низку хибних рішень уже на початковому етапі розвитку спору.

Насправді ж сама по собі зміна кредитора не означає виникнення нового зобов'язання чи зміни його умов. Відповідно до статті 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у тому обсязі та на тих умовах, які існували на момент переходу права вимоги, якщо інше прямо не встановлено законом або договором. Іншими словами, договір відступлення права вимоги змінює лише особу кредитора, але не змінює зміст самого зобов'язання.

Саме тому після отримання повідомлення про продаж боргу увага підприємства має бути зосереджена не стільки на самому факті зміни кредитора, скільки на комплексному аналізі правових наслідків такого переходу, адже саме на цьому етапі найчастіше формуються процесуальні помилки, які в подальшому значно ускладнюють захист інтересів боржника.

Повідомлення про відступлення права вимоги не можна ігнорувати, але й не варто сприймати його безумовно

Однією з найбільш поширених помилок бізнесу залишається повне ігнорування повідомлень про заміну кредитора. На практиці підприємства нерідко виходять із того, що договір вони укладали з банком або іншою фінансовою установою, а тому будь-які листи від невідомої компанії не породжують для них жодних юридичних наслідків. Такий підхід є помилковим як із практичної, так і з правової точки зору.

Правове значення повідомлення боржника полягає не у виникненні самого права нового кредитора, оскільки таке право виникає внаслідок укладення договору відступлення права вимоги між кредиторами, а у визначенні належного порядку виконання боржником свого обов'язку. Саме тому частина друга статті 516 Цивільного кодексу України встановлює спеціальне правило, відповідно до якого у разі неповідомлення боржника про заміну кредитора ризик несприятливих наслідків покладається саме на нового кредитора, а виконання зобов'язання первісному кредиторові вважається належним.

Разом із тим ця норма не означає, що відсутність повідомлення звільняє боржника від самого обов'язку погасити заборгованість. Такий підхід неодноразово підтверджував Верховний Суд. Зокрема, у постанові від 30 листопада 2023 року у справі №916/3711/20 суд зазначив, що неповідомлення боржника про передачу права вимоги не припиняє самого зобов'язання, а лише означає, що до моменту належного повідомлення боржник має право виконати його первісному кредиторові. Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом також у постановах від 06.02.2018 у справі №278/1679/13-ц та від 19.08.2021 у справі №442/933/13-ц.

Таким чином, пасивна поведінка боржника фактично позбавляє його можливості своєчасно перевірити документи, оцінити законність переходу права вимоги та сформувати власну правову позицію ще до того, як конфлікт перейде у площину судового розгляду.

Перевірка розрахунку боргу є не менш важливою, ніж перевірка самого договору цесії

Практика супроводу корпоративних спорів свідчить, що після переходу права вимоги основним предметом спору нерідко стає вже не сам факт існування заборгованості, а правильність її розрахунку. Саме на цьому етапі боржники часто припускаються ще однієї принципової помилки, погоджуючись із сумою, яку заявляє новий кредитор, без проведення власного фінансово-правового аналізу.

Такий підхід є ризикованим, оскільки заявлена до стягнення сума може включати штрафні санкції, пеню, проценти, інфляційні втрати та інші додаткові платежі, правильність нарахування яких далеко не завжди відповідає вимогам законодавства та сформованій судовій практиці.

Так, Верховний Суд у постанові від 26 червня 2020 року у справі №905/21/19 звернув увагу, що інфляційні втрати розраховуються із застосуванням офіційних індексів інфляції, причому кожний наступний період визначається з урахуванням уже збільшеної суми боргу. Помилки під час здійснення таких розрахунків безпосередньо впливають на кінцевий розмір заявлених вимог.

У практиці супроводу подібних спорів нерідко трапляються ситуації, коли після проведення контррозрахунку сума заявленої заборгованості зменшується на десятки відсотків саме за рахунок виявлення помилок у нарахуванні штрафних санкцій або інфляційних втрат. При цьому значення контррозрахунку полягає не лише у формуванні процесуальних заперечень, а й у створенні більш сильної переговорної позиції ще до ухвалення судового рішення.

Мирова угода дедалі частіше стає економічно вигіднішою за багаторічний судовий спір

Ще донедавна укладення мирової угоди багатьма підприємствами сприймалося як прояв слабкості або фактичне визнання боргу. Однак сучасна господарська практика демонструє протилежну тенденцію. За умови проведення попереднього юридичного аналізу саме переговорний процес часто дозволяє досягти результату, який буде економічно більш вигідним для обох сторін, ніж тривалий судовий розгляд.

Особливе значення у цьому контексті має правова позиція ВС, викладена у постанові від 06 червня 2025 року у справі №917/141/24, відповідно до якої мирова угода може передбачати погоджений сторонами графік виконання зобов'язань навіть поза межами одного року. Суд окремо наголосив, що така домовленість є проявом диспозитивності господарського процесу та не може ототожнюватися з розстроченням виконання вже ухваленого судового рішення. Фактично Суд підтвердив, що сторони можуть самостійно визначати економічно доцільний механізм врегулювання спору, якщо це не суперечить закону та не порушує права інших осіб.

Забезпечувальні зобов'язання потребують окремого аналізу

Одним із найбільш недооцінених аспектів продажу боргу залишаються забезпечувальні зобов'язання. Для корпоративного сектору саме вони часто становлять найбільшу практичну цінність, адже предметом застави або іпотеки можуть бути виробничі комплекси, нерухомість, обладнання чи корпоративні права. Відповідно до статті 24 ЗУ «Про іпотеку» відступлення права вимоги за основним зобов'язанням одночасно тягне за собою і перехід прав іпотекодержателя без необхідності отримання окремої згоди іпотекодавця, якщо інше не передбачено договором.

Зазначений підхід підтверджений і Великою Палатою ВС, яка у постанові від 22 травня 2024 року у справі №754/8750/19 дійшла висновку, що перехід права вимоги за кредитним договором автоматично зумовлює перехід усіх забезпечувальних прав, які існували у первісного кредитора. Саме тому після зміни кредитора бізнесу доцільно аналізувати не лише кредитний договір, а й увесь комплекс забезпечувальних документів, а також актуальний стан обтяжень у державних реєстрах.

Висновки

Практика Верховного Суду останніх років демонструє послідовний підхід до спорів, пов'язаних із відступленням права вимоги: сама зміна кредитора не впливає на зміст зобов'язання, однак істотно змінює процесуальну конфігурацію спору та вимагає від боржника своєчасної правової оцінки всіх супутніх обставин.