Коли боргову розписку не можна визнати удаваним правочином

Наявність двох пов’язаних документів сама собою не перетворює позику на удаваний правочин. Вирішальним є доказ спільного наміру приховати один правочин іншим.

22 червня 2026 року Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 523/13382/21 уточнила межі застосування статті 235 ЦК України до боргової розписки. Спір виник через два документи, складені сторонами одного дня: в одному було зафіксовано отримання 170 тис. грн у борг із графіком повернення, в іншому — обов’язок передати автомобіль після повної сплати тієї ж суми. Після того як продаж не відбувся, кредитор вимагав повернути позику, а боржник наполягав, що грошей не отримував і розписка лише забезпечувала майбутню купівлю автомобіля.

Чому суди дійшли протилежних висновків

Суд першої інстанції задовольнив вимогу про стягнення боргу. Розписка містила суму, дату, порядок повернення коштів і пряму вказівку на отримання їх у позику. Доказів безгрошовості або іншої домовленості, яка спростовувала б письмовий документ, відповідач не надав. Одеський апеляційний суд оцінив розписки разом і побачив у них домовленість про майбутній продаж автомобіля з розстроченням платежу. Він врахував однакові дату, суму й строк виконання, користування автомобілем та його повернення, після чого відмовив у стягненні боргу і визнав позику недійсною.

Верховний Суд скасував постанову апеляції та залишив у силі рішення першої інстанції. Об’єднана палата наголосила: інший економічний або майновий зв’язок між сторонами не тотожний удаваності. Для застосування статті 235 ЦК необхідно встановити узгоджену волю обох сторін на те, щоб зовнішньо оформити один правочин і ним приховати інший. У цій справі домовленість щодо автомобіля не приховувалася — її прямо виклали в окремій розписці. Отже, один відкрито зафіксований обов’язок не міг одночасно вважатися прихованим правочином без додаткового обґрунтування.

Що означає удаваність правочину

За статтею 235 ЦК удаваним є правочин, учинений для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Його визначальною ознакою є свідома невідповідність зовнішнього волевиявлення спільній внутрішній волі сторін: вони оформлюють один правочин, але прагнуть наслідків іншого, зокрема для обходу заборони, спеціальної процедури чи мораторію.

Тому недостатньо показати, що документи пов’язані, складені одночасно або мають однакову суму. Позивач має довести зовнішній і прихований правочини, спільний умисел на маскування та наслідки, яких сторони прагнули. Відкрите використання дозволених конструкцій — позики, продажу з розстроченням або новації — не дає підстав для застосування статті 235 ЦК.

Важливий і процесуальний наслідок: удаваний правочин не визнається недійсним автоматично. Встановивши його удаваність, суд повинен визначити правочин, який сторони дійсно вчинили, та застосувати норми, що його регулюють. Питання недійсності виникає окремо — лише якщо прихований правочин суперечить закону.

Розписка як доказ передання грошей

Договір позики є реальним і вважається укладеним із моменту передання коштів. За усталеною практикою Верховного Суду розписка, в якій боржник підтверджує отримання конкретної суми в борг та обов’язок її повернути, засвідчує і укладення договору, і передання грошей. Цей підхід, зокрема, відображений у постанові від 7 жовтня 2022 року у справі № 686/16244/21.

Проте назва документа не має вирішального значення. Суд досліджує зміст, формулювання, зв’язок з іншими доказами та поведінку сторін. Документ без назви «договір позики» є достатнім, якщо з нього зрозуміло, хто, від кого, яку суму і на яких умовах отримав та коли зобов’язався повернути.

Заперечення, що гроші не передавалися, саме собою не спростовує розписки. Безгрошовість потрібно довести належними доказами. Пояснення про іншу усну домовленість без листування, платіжних документів, аудіозаписів чи сукупності об’єктивних обставин зазвичай не переважать письмового підтвердження отримання коштів.

Коли борг з іншого договору стає позикою

Окремо слід відмежовувати удаваність від новації. Стаття 1053 ЦК дозволяє за домовленістю сторін замінити борг, який виник із купівлі-продажу, найму майна або іншої підстави, позиковим зобов’язанням. У постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 483/1953/16-ц Верховний Суд визнав, що витрати на ремонт і утримання судна могли бути замінені позиковим зобов’язанням. У такій ситуації розписка не приховує попередні відносини, а оформлює нову, прямо дозволену законом конструкцію.

Важливе й місце знаходження оригіналу. У справі № 544/174/17 Верховний Суд застосував презумпцію статті 545 ЦК: борговий документ у боржника може підтверджувати виконання, тоді як його збереження у кредитора свідчить про невиконання обов’язку, доки інше не доведено.

Практичне значення позиції Верховного Суду

Постанова у справі № 523/13382/21 не забороняє встановити, що розписка стосується продажу, забезпечення платежу чи іншого зобов’язання. Вона вимагає правильно обрати правову конструкцію: з’ясувати зміст документів, факт передання грошей, послідовність дій і призначення домовленостей, а потім визначити, чи існувала позика, новація, домовленість про продаж або свідоме маскування.

Для кредитора це означає необхідність чітко зазначати у розписці факт отримання коштів, суму, валюту, строк і порядок повернення, дані сторін та зв’язок документа з іншими договорами, якщо такий зв’язок існує. Для боржника, який заперечує позику, ключовим буде не альтернативне пояснення подій, а докази спільної домовленості сторін та реального призначення документа.

Головний висновок Верховного Суду полягає в тому, що взаємопов’язаність кількох розписок ще не доводить удаваності. Стаття 235 ЦК застосовується тоді, коли встановлено навмисне приховування одного правочину іншим, а не щоразу, коли за текстом боргового документа стоять складніші майнові відносини.

Джерела: постанова Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.06.2026 у справі № 523/13382/21; постанови Верховного Суду у справах № 523/2697/21, № 686/16244/21, № 483/1953/16-ц та № 544/174/17; стаття Ольги Розгон «Боргова розписка та удаваний правочин: межі застосування статті 235 ЦК України».