Боржник подарував єдину нерухомість сину: ВС визнав правочин фраудаторним

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 30 липня 2026 року у справі № 756/18831/21 (провадження № 61-1617св26) залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими було визнано недійсним договір дарування половини житлового будинку боржницею своєму сину. Постанова привертає увагу насамперед тим, як Верховний Суд оцінив момент відчуження майна. Боржниця наполягала, що подарувала нерухомість ще до того, як до неї було пред'явлено судову вимогу про стягнення заборгованості. Однак ця обставина не стала визначальною: на час укладення договору вона вже знала про існування невиконаних грошових зобов'язань.

Борг виник задовго до дарування

Історія спору розпочалася з договорів позики, укладених у 2009–2011 роках. Мати майбутньої позивачки передала відповідачці загалом 38,3 тис. доларів США. Зобов'язання належним чином виконані не були, а після смерті кредиторки право вимоги перейшло до її спадкоємиці.

У 2020 році Оболонський районний суд Києва в іншій справі стягнув з боржниці 1 172 534 грн заборгованості та судовий збір. У липні 2021 року було відкрито виконавче провадження, проте під час примусового виконання з'ясувалося, що майна, за рахунок якого можна було б виконати рішення, у боржниці немає. Причина виявилася у правочині, вчиненому раніше. 16 серпня 2019 року боржниця подарувала своєму сину 1/2 житлового будинку. Іншого нерухомого майна у неї не було. Спадкоємиця кредиторки звернулася до суду, вважаючи, що дарування було спрямоване на виведення єдиного активу та унеможливлення майбутнього стягнення.

Суд: цивільний договір не може бути інструментом уникнення боргу

27 лютого 2025 року Оболонський районний суд міста Києва частково задовольнив позов і визнав договір дарування недійсним. Київський апеляційний суд 16 грудня 2025 року залишив це рішення без змін. Логіка судів ґрунтувалася на принципах добросовісності та заборони зловживання цивільними правами. ЦК України не містить окремого універсального визначення фраудаторного правочину. Такий характер договору встановлюється через загальні засади цивільного законодавства, насамперед добросовісність, а також положення статті 13 ЦК України щодо меж здійснення цивільних прав.

Фраудаторним є правочин, вчинений на шкоду кредитору. Його економічний результат полягає в тому, що майно боржника виводиться на третю особу, через що виконати зобов'язання перед кредитором стає неможливо або істотно складніше.

Суд першої інстанції окремо наголосив, що цивільно-правовий договір, включно з даруванням, не може використовуватися для уникнення сплати боргу чи виконання судового рішення. При цьому фраудаторність не означає, що договір обов'язково існує лише «на папері». Реальне виконання правочину саме по собі не виключає можливості визнати його недійсним, якщо фактично він використаний для уникнення звернення стягнення на актив боржника. Такий підхід уже застосовувався Верховним Судом у попередній практиці.

Які ознаки фраудаторності врахував Верховний Суд

У постанові від 30 липня 2026 року Касаційний цивільний суд підтвердив, що фраудаторним може бути як безоплатний, так і оплатний правочин. Для безоплатного договору Верховний Суд звертає увагу, зокрема, на три групи обставин: безоплатність відчуження, момент укладення договору та особу контрагента. Важливим індикатором може бути передання майна родичу, чоловікові чи дружині, колишньому подружжю, пасинку, пов'язаній або афілійованій юридичній особі. Для оплатного договору додаткового значення набувають ціна майна — ринкова чи неринкова — та реальність її сплати.

У розглянутій справі ці критерії склалися в досить послідовну картину: боржниця мала значний непогашений борг, передала своєму сину єдину нерухомість, зробила це безоплатно і після правочину не мала іншого цінного майна, за рахунок якого кредитор міг би отримати виконання. Суди першої та апеляційної інстанцій розцінили таку поведінку як недобросовісну. Відчуження єдиного активу фактично виключило платоспроможність боржниці та можливість звернути стягнення на нерухомість.

Судового рішення на момент дарування ще не було. Чому це не допомогло боржнику

Цей аспект постанови має особливе практичне значення. Відповідачі в касаційних скаргах, серед іншого, посилалися на те, що договір дарування було укладено до виникнення обов'язку погасити заборгованість у тому вигляді, в якому вона надалі була стягнута судом. Верховний Суд цей аргумент відхилив. Касаційний суд врахував, що боржниця знала про існування боргу за договорами позики на суму понад 30 тис. доларів, а вимога про його повернення могла бути пред'явлена в будь-який момент. Водночас вона безоплатно відчужила майно, не отримавши натомість грошового еквівалента, який можна було б спрямувати на погашення заборгованості, та не залишила у власності іншого цінного активу для виконання зобов'язань.

Отже, для оцінки фраудаторності хронологія не зводиться до простого питання: що було раніше — договір відчуження чи судове рішення про стягнення? Ключовим може бути інше: чи існувало на момент відчуження зобов'язання перед кредитором, чи усвідомлював його боржник та якими стали майнові наслідки вчиненого правочину. Інакше боржник фактично міг би безкарно виводити активи в період між виникненням боргу та зверненням кредитора до суду.

Дарування родичу саме по собі ще не означає фраудаторність

Водночас постанову не слід тлумачити як автоматичну недійсність будь-якого договору між боржником та його родичами. Спорідненість сторін є лише одним із критеріїв. Для суду важлива сукупність обставин: коли виник борг, коли відчужено майно, чи знав боржник про зобов'язання, чи було відчуження безоплатним, яке майно залишилося після правочину та чи погіршив договір можливість кредитора отримати належне йому виконання. Це добре видно і з обставин справи № 756/18831/21. Вирішальним було не просто те, що нерухомість подарували сину, а поєднання родинного характеру правочину з безоплатністю, наявністю значного боргу та фактичним вибуттям єдиного цінного активу.

Суд першої інстанції сформулював загальний підхід досить жорстко: боржник не є абсолютно вільним у виборі своєї майнової поведінки, якщо результатом його дій стає штучна неплатоспроможність перед кредиторами.

Значення постанови для спорів кредиторів із боржниками

Постанова Верховного Суду від 30 липня 2026 року продовжує формування практики, за якою формальне право власника розпоряджатися своїм майном обмежується вимогою добросовісності щодо кредиторів. Для кредитора це означає, що відсутність активів у виконавчому провадженні не завжди є кінцевою точкою стягнення. Якщо майно було відчужене після виникнення зобов'язань і обставини свідчать про спрямованість такого відчуження на погіршення майнового становища боржника, відповідний правочин може бути оскаржений. Для боржника ризик виникає ще до появи виконавчого документа. Наявність невиконаного зобов'язання вже вимагає враховувати інтереси кредитора при розпорядженні активами. Особливо високими є ризики при безоплатній передачі значного або єдиного майна близьким особам.

У справі № 756/18831/21 Верховний Суд не знайшов підстав для скасування рішень попередніх інстанцій. Касаційні скарги боржниці та її сина залишено без задоволення, а договір дарування 1/2 житлового будинку — недійсним. Постанова набрала законної сили 30 липня 2026 року та є остаточною.