Електронний договір у суді: ВС уточнив межі застосування статті 95 ЦПК України

Практика розгляду спорів, пов'язаних з електронними договорами, поступово зміщується від оцінки самого способу укладення правочину до оцінки належності та допустимості доказів, якими підтверджується його існування. Постанова ВС від 4 лютого 2026 року у справі № 758/14925/23 є показовою саме з цієї точки зору. Незважаючи на те, що спір виник із кредитних правовідносин, ключові висновки Суду стосуються процесуальних правил дослідження електронних доказів.

Межі застосування статті 95 ЦПК України

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що наданих позивачем копій документів достатньо для підтвердження факту укладення кредитного договору, перерахування коштів та виникнення заборгованості. При цьому відповідач протягом розгляду справи послідовно ставила під сумнів відповідність цих документів їхнім оригіналам та заявляла клопотання про витребування оригіналів електронних доказів.

Верховний Суд визнав такий підхід помилковим. Колегія суддів звернула увагу, що положення статті 95 ЦПК України не обмежуються лише визначенням порядку подання копій документів. Ця норма встановлює процесуальний механізм перевірки їх достовірності. Якщо учасник справи заперечує відповідність копії оригіналу, а суд не здійснює жодних дій для перевірки такого заперечення, висновки про доведеність відповідних обставин є передчасними. Фактично Суд пов'язав виконання вимог статті 95 ЦПК України із принципом змагальності. Якщо одна сторона ставить під сумнів доказ, інша повинна мати можливість підтвердити його оригіналом, а суд — забезпечити реалізацію цього процесуального механізму.

Допустимість електронного документа не звільняє від обов'язку довести його автентичність

Окремої уваги заслуговує підхід Суду до співвідношення норм процесуального законодавства та Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг». Суд підтвердив усталену позицію, відповідно до якої юридична сила електронного документа не може заперечуватися лише через його електронну форму. Водночас це не означає, що будь-яка паперова копія електронного документа автоматично підтверджує його зміст або справжність.

Таким чином, Верховний Суд розмежував два різні процесуальні питання. Перше — допустимість електронного документа як виду доказу. Друге — доведеність того, що саме цей документ існував на момент укладення правочину, не змінювався після його підписання та відповідає своєму оригіналу. Саме друге питання, на переконання Суду, має вирішуватися шляхом дослідження оригіналу електронного доказу.

Які процесуальні дії повинен вчинити суд

Постанова цікава тим, що Верховний Суд не обмежився констатацією порушення статті 95 ЦПК України. Колегія фактично визначила процесуальний алгоритм, який має застосовуватися судами під час дослідження електронних доказів. Залежно від конкретних обставин справи суд повинен з'ясувати, у якій формі електронний документ був направлений іншій стороні, чи існує можливість підтвердити його незмінність після укладення договору, чи зберігається його оригінал у відповідній інформаційно-комунікаційній системі. За необхідності для цього можуть використовуватися огляд такої системи, залучення спеціаліста або призначення судової експертизи.

Важливим є й інший висновок Суду. Якщо документ підписаний не кваліфікованим або удосконаленим електронним підписом, а іншим способом, суд повинен встановити не лише факт використання такого підпису, а й можливість підтвердити цілісність електронного документа після його створення.

Процесуальне значення постанови

Постанова не змінює правил укладення електронних договорів. Вона уточнює стандарт доказування у спорах, де такі договори використовуються як докази. Для сторони, яка посилається на електронний документ, цього рішення недостатньо лише надати його паперову копію. Якщо автентичність документа заперечується, необхідно бути готовим підтвердити існування його оригіналу та забезпечити можливість його дослідження судом. Для сторони захисту ця постанова підтверджує, що заперечення щодо достовірності електронного доказу повинні бути конкретними та супроводжуватися процесуальними клопотаннями про дослідження його оригіналу.

Висновок

Постанова Верховного Суду від 4 лютого 2026 року не встановлює нових правил щодо електронних правочинів. Її практична цінність полягає в іншому. Суд деталізував порядок застосування статті 95 ЦПК України у спорах, де доказами є електронні документи, та фактично сформулював процесуальний стандарт перевірки їх автентичності. Саме цей аспект рішення матиме найбільше значення для подальшої судової практики. Якщо раніше сторони нерідко обмежувалися поданням паперових копій електронних документів, то після цієї постанови процес доказування вимагатиме значно більшої уваги до походження електронного доказу, можливості перевірити його оригінал та підтвердити незмінність його змісту. І це стосується не лише кредитних спорів, а будь-якої категорії справ, у якій електронні документи становлять основу доказової бази.