Коли прощення боргу перетворюється на податкову пастку

Українська податкова практика останніх років дедалі частіше демонструє небезпечну тенденцію: після завершення багаторічного кредитного спору людина може фактично вдруге опинитися в статусі боржника — уже перед державою. Особливо це помітно у справах, де банки після звернення стягнення на іпотеку або реструктуризації валютних кредитів відображають у звітності значні суми «прощеної заборгованості», а податкові органи автоматично трактують їх як оподатковуваний дохід фізичної особи.

На перший погляд конструкція виглядає формально логічною: якщо борг анульовано — людина нібито отримала економічну вигоду. Однак у реальному житті подібні ситуації часто виникають після втрати нерухомості, багаторічних судових спорів та фактичного фінансового виснаження позичальника. Саме тому ключове питання таких справ полягає не лише у буквальному тлумаченні Податкового кодексу, а й у правильному розумінні природи самої заборгованості.

Показовим у цьому контексті є кейс, який розглядався Дніпропетровським окружним адміністративним судом та Третім апеляційним адміністративним судом у справі №160/9939/25. Ситуація почалася ще у 2007 році, коли позичальниця отримала валютний кредит у розмірі 55 тисяч доларів під заставу житла. У 2019 році фінансова установа в порядку статті 37 Закону «Про іпотеку» звернула стягнення на квартиру, а залишок боргу був анульований. Здавалося б, на цьому правовідносини мали завершитися. Проте згодом податковий орган донарахував особі понад 600 тисяч гривень податків та штрафних санкцій, вважаючи прощений борг «додатковим благом».

Проблематика подібних спорів полягає у тому, що податкова часто спирається виключно на формальні показники звітності банку — насамперед форму 1-ДФ — без глибокого аналізу структури самої заборгованості. У таких випадках в одну категорію можуть потрапляти тіло кредиту, проценти, штрафні санкції та курсова різниця, хоча їхній правовий режим і порядок оподаткування принципово різняться.

Особливо важливим є аспект валютних кредитів, виданих до 2014 року. Податковий кодекс містить спеціальні положення щодо курсової різниці за такими зобов’язаннями, однак на практиці контролюючі органи нерідко або ігнорують ці норми, або застосовують їх вибірково. Як наслідок, оподаткуванню підлягає фактично не реальний дохід особи, а бухгалтерська різниця, сформована девальвацією гривні протягом багатьох років.

Ще одна проблема — механізм повідомлення позичальника про прощення боргу. Податкове законодавство прив’язує виникнення обов’язку декларування доходу до належного повідомлення фізичної особи. Проте на практиці достатнім нерідко вважається сам факт направлення листа, навіть якщо він фактично не був вручений адресату. У результаті людина може дізнатися про «дохід» лише після податкової перевірки та отримання податкового повідомлення-рішення.

У справі №160/9939/25 суд першої інстанції підтримав позицію податкового органу. Втім апеляційний суд скасував це рішення, звернувши увагу саме на структуру боргу та спеціальні норми Податкового кодексу щодо валютних кредитів. Ключовим стало те, що значна частина суми, яку ДПС вважала тілом кредиту, фактично складалася з курсової різниці та нарахованих процентів, які не можуть автоматично визнаватися базою оподаткування.

Цей кейс вкотре демонструє, наскільки небезпечною є тенденція до формального підходу у податкових спорах. Коли контролюючий орган аналізує лише цифру у звітності, не досліджуючи правову природу операції, податкове право фактично перетворюється на механізм донарахування «на всяк випадок». Особливо гостро це проявляється у кредитних спорах, де позичальник часто вже зазнав значних майнових втрат.

Проблема також значно ширша за валютні кредити. Аналогічна логіка дедалі частіше застосовується і до підприємців, онлайн-торгівлі, господарських операцій із неоднозначною структурою платежів та інших сфер, де податкова намагається максимально розширити поняття оподатковуваного доходу. Саме тому сучасні податкові спори дедалі більше стосуються не лише арифметики нарахувань, а й фундаментального питання: де закінчується реальний дохід і починається штучно сформована податкова конструкція.