Борг існує, але не стягується: що буде по завершенню виконавчого провадження

У кредитних правовідносинах наявність судового рішення про стягнення заборгованості традиційно сприймається як підтвердження обов’язку боржника до повного виконання грошового зобов’язання, включно з відповідальністю за прострочення у вигляді інфляційних втрат та 3% річних за статтею 625 Цивільного кодексу України. Таке сприйняття не враховує правову залежність цього зобов’язання від можливості його реалізації у виконавчому провадженні.

Згідно зі статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження», строки у виконавчому провадженні визначають межі, в яких учасники мають право вчиняти дії щодо примусового виконання рішення. Ці строки є імперативними і безпосередньо впливають на можливість застосування державного примусу.

Сплив строку пред’явлення виконавчого документа до виконання, за відсутності його поновлення судом, означає припинення можливості реалізації рішення суду у примусовому порядку. У такій ситуації змінюється правовий статус грошового зобов’язання.

Формально воно не припиняється, однак втрачає ознаку примусовості, яка є визначальною для застосування механізмів відповідальності, передбачених статтею 625 ЦК України.

Відповідальність за цією нормою має похідний характер і залежить від існування грошового зобов’язання, яке підлягає виконанню у правовому сенсі, тобто може бути забезпечене державним примусом.

За відсутності такої можливості відсутній і обов’язок, який може бути реалізований через судові та виконавчі механізми. Цей підхід знайшов відображення у судовій практиці.

У справі №569/18864/25 (провадження № 22-ц/4815/491/26), розглянутій Рівненським апеляційним судом, кредитор після завершення виконавчого провадження звернувся з позовом про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму заборгованості, підтверджену судовим рішенням. Виконавчий документ у цій справі був повернутий стягувачу, строк його повторного пред’явлення сплив, питання поновлення строку не порушувалося. Суд відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що можливість примусового виконання рішення вичерпана, а відтак відсутня правова підстава для стягнення похідних вимог за статтею 625 ЦК України.

Аналогічну правову позицію сформульовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23, де зазначено, що відсутність можливості примусового виконання рішення виключає наявність грошового зобов’язання у розумінні, необхідному для застосування статті 625 ЦК України. Такий підхід відповідає принципу правової визначеності як складовій верховенства права.

Безмежне у часі нарахування 3% річних та інфляційних втрат на суму, яка не може бути стягнута у примусовому порядку, створювало б ситуацію невизначеності для боржника та фактично обходило б обмеження, встановлені законом щодо строків виконавчого провадження. Отже, сплив строку пред’явлення виконавчого документа до виконання має не лише процесуальне, а й матеріально-правове значення.

Він визначає межу, після якої грошове зобов’язання втрачає можливість примусової реалізації, а разом із нею — і підстави для застосування додаткової відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України.

Добровільне виконання зобов’язання у такому випадку залишається можливим, однак не може бути забезпечене державним примусом і не створює нових підстав для стягнення.

Практичний наслідок є очевидним: дотримання строків виконавчого провадження є визначальним фактором збереження права на стягнення, тоді як їх пропуск призводить до втрати як механізму виконання рішення, так і можливості застосування похідних фінансових вимог.