Чи допоможе боргова розписка в справах про банкрутство?

У практиці розгляду справ про неплатоспроможність фізичних осіб дедалі частіше постає питання, яке на перший погляд здається елементарним: чи достатньо боргової розписки для визнання грошових вимог кредитора. Однак підхід Верховного Суду свідчить про інше — формальна наявність такого документа не лише не гарантує позитивного результату, але й у певних випадках може виявитися недостатньою навіть за відсутності прямого заперечення самого боржника.

Ключовим орієнтиром у цій категорії спорів є постанова судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 902/221/22, яка фактично закріпила підхід до застосування підвищеного стандарту доказування для кредиторів, що обґрунтовують свої вимоги борговими розписками.

Початково варто виходити з базових положень цивільного законодавства. Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України договір позики є реальним, тобто вважається укладеним з моменту передання грошей. Саме тому боргова розписка традиційно розглядається як документ, що підтверджує не лише факт укладення договору, але й факт передачі коштів. Такий підхід є усталеним у позовному провадженні, де предметом розгляду є безпосередньо спір між позикодавцем і позичальником.

Проте Верховний Суд прямо зазначає, що цей підхід не може бути механічно перенесений у процедуру банкрутства.

Відмінність полягає не лише у процесуальній формі, а й у самій природі наслідків, які виникають у разі визнання грошових вимог кредитора. Включення таких вимог до реєстру кредиторів впливає на баланс голосів, на формування ліквідаційної маси та, зрештою, на обсяг задоволення вимог інших кредиторів. Саме тому у справах про неплатоспроможність виникає об’єктивний ризик створення штучної заборгованості через погоджені дії боржника та «формального» кредитора. Цей ризик обумовлює принципово інший підхід до оцінки доказів. Верховний Суд виходить з того, що розписка як документ не має абсолютної доказової сили у процедурі банкрутства. Навіть якщо вона підтверджує укладення договору та містить усі необхідні реквізити, цього може бути недостатньо для визнання вимог, якщо існують обґрунтовані сумніви щодо реальності зобов’язання.

Саме в цьому контексті Суд формулює висновок: у разі виникнення сумнівів щодо обґрунтованості кредиторських вимог на заявника покладається обов’язок підвищеного стандарту доказування. Це означає, що кредитор має довести не лише наявність документа, а й реальність передачі коштів, їх походження, фінансову спроможність здійснити таку операцію, а також існування відповідних правовідносин у матеріальному сенсі.

Практичне застосування цього підходу добре ілюструє сама справа № 902/221/22. Кредитор заявив вимоги на суму 5 000 000 грн, обґрунтовуючи їх договором безвідсоткової позики та розпискою. Водночас інший кредитор поставив під сумнів реальність такої заборгованості. Суд, дослідивши матеріали справи, встановив, що задекларований дохід заявника за тривалий період становив лише 788 489 грн, тоді як жодних інших джерел фінансування позики підтверджено не було. Відмова кредитора надати інформацію про доходи під приводом комерційної таємниці була оцінена судами критично, оскільки обов’язок доказування лежить саме на заявнику.

У підсумку Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у визнанні таких вимог, зазначивши, що презумпція правомірності правочину, передбачена статтею 204 ЦК України, не звільняє кредитора від обов’язку довести реальність заявленого грошового зобов’язання. Іншими словами, формальна чинність договору не дорівнює доведеності боргу в процедурі банкрутства.

Більше того, Суд окремо наголошує, що при розгляді заяв кредиторів господарський суд не обмежується перевіркою дійсності правочину як такого, а здійснює оцінку реальності зобов’язання, зокрема через аналіз фінансової спроможності кредитора. Такий підхід дозволяє уникнути ситуацій, коли до реєстру включаються вимоги, які існують лише формально, але не мають економічного підґрунтя.

Додатково цей підхід був підтверджений Верховним Судом у постанові від 17.08.2023 у справі № 911/1856/21, де Суд ще раз розмежував доказове значення боргової розписки у звичайному позовному провадженні та у процедурі неплатоспроможності. Верховний Суд наголосив, що висновок про те, що розписка підтверджує факт укладення договору позики та передачі коштів, є застосовним насамперед у спорі між кредитором і боржником про стягнення заборгованості, тоді як у справі про неплатоспроможність визнання таких вимог впливає на права інших кредиторів і може змінити баланс у процедурі. Саме тому суд має перевіряти реальність зобов’язання, зокрема джерела походження коштів та фінансову спроможність кредитора.

Таким чином, сучасна судова практика фактично формує нову модель доказування у справах про банкрутство, в якій документ сам по собі перестає бути визначальним, а ключовим стає змістовний аналіз правовідносин. Для кредитора це означає необхідність готувати доказову базу значно ширше, ніж це прийнято у класичних позовах про стягнення заборгованості, а для адвоката — обов’язок оцінювати не лише форму, але й економічну реальність кожного зобов’язання.

І якщо раніше боргова розписка розглядалася як достатній інструмент для підтвердження боргу, то сьогодні у справах про неплатоспроможність вона є лише початковою точкою, яка відкриває питання, а не дає на нього остаточну відповідь.