Стягнення боргів після закону №11405: чи є реальний ризик втрати квартири

Публічна дискусія навколо стягнення боргів в Україні традиційно розвивається за двома крайнощами: або повне заперечення ризиків («єдине житло не чіпають»), або гіперболізація («заберуть квартиру за одну гривню штрафу»). Обидві моделі однаково далекі від правової реальності, яка після ухвалення Закону України № 11405 від 7 квітня 2026 року (про зміни до Закону України «Про виконавче провадження») отримує нову якість — через глибоку автоматизацію процедур виконання.

Цей закон не створює нову модель стягнення — він змінює швидкість і техніку її реалізації, інтегруючи Автоматизовану систему виконавчого провадження з банківськими та державними реєстрами. Саме тому ключова зміна — не в переліку заходів впливу, а в моменті їх застосування.

Якщо раніше між відкриттям виконавчого провадження та фактичним арештом активів існував часовий люфт, то після змін, внесених законом № 11405 до статей Закону України «Про виконавче провадження», виконавець отримує можливість:

• встановлювати активи боржника через автоматизовану систему;
• накладати арешт постановою виконавця без окремого судового рішення на кожну дію;
• робити це фактично одразу після відкриття провадження або в день виявлення майна.

Це принципово змінює практику: класична модель, коли боржник отримує повідомлення і має час на реакцію до застосування обмежень, істотно звужується.

Водночас закон № 11405 не підтверджує ключові страхи, які активно поширювались у публічному просторі. Зокрема:

• внесення до Єдиного реєстру боржників не є автоматичним — воно відбувається одночасно з винесенням постанови у виконавчому провадженні (зміни до ст. 9 Закону);
• арешт рахунків не є автоматичним наслідком внесення до реєстру, а вимагає окремої постанови виконавця;
• судове рішення як підстава стягнення не скасовується, але подальші виконавчі дії стають більш оперативними.

Ключова і водночас найбільш спекулятивна тема — звернення стягнення на єдине житло — також зазнала змін, але не в бік посилення.

Законом № 11405 змінено поріг, передбачений для такого стягнення: якщо раніше він становив 20 мінімальних заробітних плат, то тепер — 50 мінімальних заробітних плат (понад 400 тис. грн).

Це означає, що законодавець посилив захист боржника, а не навпаки.

Водночас базова конструкція, яка існувала і до цього, залишається незмінною, тобто звернення стягнення на житло можливе лише за умови, що:

• розмір боргу перевищує встановлений поріг;
• у боржника відсутні кошти та інше майно, достатнє для погашення;
• дотримано черговість звернення стягнення (гроші → рухоме майно → нерухомість).

Таким чином, міф про «квартиру за одну гривню штрафу» не витримує жодної юридичної критики.

Разом із тим, саме закон № 11405 створює іншу, значно менш очевидну, але більш практичну загрозу: втрата часу як інструменту захисту.

Автоматизація, інтеграція реєстрів і швидкість винесення та виконання постанов означають, що боржник може дізнатися про обмеження вже після їх застосування. І якщо раніше стратегія «виграти час» інколи працювала, то тепер вона фактично втрачає сенс.

Саме в цьому і полягає головна трансформація: не розширення повноважень виконавця, а зміна темпу системи, яка перестає бути інерційною і стає реактивною.

І в цих умовах питання вже не в тому, чи дозволяє закон забрати квартиру. Питання — чи встигає боржник відреагувати до того, як система починає працювати проти нього.