Фіктивне банкрутство і межі неплатоспроможності

Запровадження статті 9-1 до Кодексу України з процедур банкрутства не лише формалізувало поняття фіктивного банкрутства, але й актуалізувало проблему його відмежування від стану реальної неплатоспроможності, оскільки сама по собі наявність законодавчого визначення не забезпечує єдності підходів до його застосування у судовій практиці.

Відповідно до частини другої статті 9-1 КУзПБ фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива заява боржника про нездатність виконати грошові зобов’язання, що передбачає необхідність встановлення двох взаємопов’язаних обставин: фактичної платоспроможності боржника на момент звернення до суду та наявності усвідомлення неправдивості відповідної заяви. Разом із тим аналіз практики свідчить про відсутність універсального критерію встановлення таких обставин, у зв’язку з чим суди застосовують комплексний підхід, який включає як оцінку фінансових показників, так і дослідження поведінки боржника.

Фінансовий критерій: співвідношення активів і зобов’язань як базова модель оцінки

Нормативна база, зокрема Порядок проведення аналізу фінансово-господарського стану підприємств, затверджений наказом Міністерства юстиції України № 3105/5 від 10.09.2020, передбачає оцінку платоспроможності через співвідношення активів і зобов’язань, що відображається у відповідному коефіцієнті забезпечення зобов’язань активами. У випадку, коли цей коефіцієнт перевищує одиницю, активи підприємства є достатніми для повного погашення кредиторської заборгованості, що за відсутності інших негативних факторів свідчить про відсутність об’єктивних ознак неплатоспроможності, а відтак ставить під сумнів добросовісність звернення до суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство . Таким чином, саме фінансовий стан боржника виступає первинним, але не єдиним критерієм оцінки.

Поведінковий критерій: значення дій керівника та достовірності інформації

Практика господарських судів демонструє, що встановлення ознак фіктивного банкрутства не обмежується аналізом бухгалтерських показників, а включає дослідження поведінки боржника, зокрема його управлінських рішень та дій щодо кредиторів.

У рішенні Господарського суду Київської області від 04.09.2025 у справі № 911/743/24 (911/278/25) суд встановив, що подання недостовірної фінансової звітності, невідображення кредиторської заборгованості, а також бездіяльність керівника щодо належного врегулювання боргів у сукупності свідчать про наявність ознак фіктивного банкрутства, оскільки такі дії виключають можливість визнання поведінки боржника добросовісною. Вказаний підхід фактично означає, що оцінка здійснюється не лише за критерієм «чи може заплатити», але і за критерієм «як поводиться у ситуації заборгованості».

Підхід Верховного Суду: неплатоспроможність як обов’язкова умова процедури

У постанові Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 923/954/20 сформульовано правову позицію, відповідно до якої банкрутство можливе виключно за наявності доведеної неплатоспроможності, тобто неспроможності боржника задовольнити вимоги кредиторів у зв’язку з недостатністю майна. Відсутність такого стану виключає можливість застосування процедури банкрутства та є підставою для закриття провадження у справі, що свідчить про пріоритет матеріального критерію над формальним фактом звернення до суду. Ця позиція узгоджується з логікою статті 9-1 КУзПБ і водночас конкретизує її через практичне застосування.

Правові наслідки: поєднання процесуальних та деліктних елементів

Встановлення факту фіктивного банкрутства має подвійний правовий ефект. З одного боку, це процесуальний наслідок у вигляді закриття провадження у справі про банкрутство.

З іншого боку, це виникнення обов’язку боржника відшкодувати кредиторам збитки, завдані затримкою виконання грошових зобов’язань, а також притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності за статтею 166-17 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Таким чином, фіктивне банкрутство набуває ознак правопорушення з майновими наслідками, що виходять за межі самої процедури.

Висновок

Судова практика демонструє, що фіктивне банкрутство не визначається виключно через формальні ознаки подання заяви, а встановлюється шляхом комплексної оцінки фінансового стану боржника та його поведінки, що означає фактичний перехід від формально-юридичного підходу до матеріально-правового аналізу. У цих умовах правова позиція у справах про банкрутство повинна будуватися не лише на відповідності документів вимогам закону, а й на здатності довести реальність економічного стану боржника та добросовісність його дій у відносинах із кредиторами.