Закриття провадження у справах про банкрутство: стаття 90 КУзПБ

Питання закриття провадження у справах про банкрутство тривалий час сприймалося як завершальна, майже технічна стадія процедури, однак розвиток судової практики, насамперед на рівні Верховного Суду, поступово змістив акцент із формального переліку підстав, закріпленого у статті 90 Кодексу України з процедур банкрутства, на їх реальний зміст і наслідки, внаслідок чого саме рішення про закриття провадження дедалі частіше визначає не лише те, як закінчується справа, а й те, чи досягає вона своєї мети взагалі.

Цей зсув особливо добре читається через поділ підстав закриття на “класичні” і “нетипові”, який хоч і не закріплений безпосередньо у законі, проте вже фактично використовується судами.

Коли закриття означає завершення: логіка “класичних” підстав

Якщо виходити із конструкції частини першої статті 90 КУзПБ, то до “класичних” належать саме ті підстави, які пов’язані або з відновленням платоспроможності боржника, або з повним вичерпанням сенсу процедури, і саме тому вони забезпечують кореляцію між формальним закриттям провадження і фактичним завершенням правовідносин між сторонами. Йдеться, зокрема, про випадки, коли відбувається відновлення платоспроможності боржника або повне погашення вимог кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів, що прямо передбачено пунктом 5 частини першої статті 90 КУзПБ, а також про ситуації затвердження звіту керуючого санацією відповідно до пункту 6 цієї ж норми, де процедура завершується внаслідок реалізації плану санації, а не її припинення.

Аналогічна логіка простежується і у випадках, коли після офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження до боржника не заявлено вимог кредиторів, що передбачено пунктом 8 частини першої статті 90 КУзПБ, або коли господарський суд встановлює відсутність ознак неплатоспроможності відповідно до пункту 11 цієї ж статті, а також у ситуації укладення мирової угоди між боржником і кредиторами відповідно до статті 192 Господарського процесуального кодексу України та пункту 12 частини першої статті 90 КУзПБ.

У цих випадках закриття провадження не створює додаткових правових розривів, оскільки процедура або виконала свою функцію, або виявилася зайвою, і саме такий підхід Верховний Суд послідовно відображає у своїх рішеннях, зокрема у справах №924/1277/20 та №924/812/22, де наголошується на необхідності оцінки не лише формальної підстави закриття, а й фактичного стану правовідносин між боржником і кредиторами.

Коли закриття не означає вирішення: проблема “нетипових” підстав

Натомість “нетипові” підстави закриття провадження, які також передбачені статтею 90 КУзПБ та її перехідними положеннями, демонструють зовсім іншу логіку, оскільки їх застосування пов’язане не з досягненням результату процедури, а з наявністю спеціальних умов або обмежень, що змінюють саму можливість її подальшого здійснення.

До таких випадків належить, зокрема, ситуація, коли боржник відповідає сукупності критеріїв оператора критичної інфраструктури, а частки (акції, паї) господарського товариства були примусово відчужені під час дії воєнного стану, за умови що державі належить більше ніж п’ятдесят відсотків участі, що передбачено пунктом 8-1 частини першої статті 90 КУзПБ, а також випадки, коли боржник є оптовим постачальником електричної енергії відповідно до пункту 9 цієї ж норми.

Окрему групу становлять положення розділу «Прикінцеві та перехідні положення» КУзПБ, зокрема пункти 1-6 та 1-8, які передбачають можливість закриття провадження у зв’язку з виконанням державних контрактів у сфері оборони або внаслідок впливу збройної агресії, включаючи перебування майна на територіях бойових дій або тимчасової окупації, що фактично виводить процедуру банкрутства за межі класичної приватноправової логіки і підпорядковує її публічним інтересам.

У цих ситуаціях закриття провадження не означає ані відновлення платоспроможності боржника, ані задоволення вимог кредиторів, що створює ефект “процесуального обнулення”, коли процедура припиняється, але економічна проблема залишається невирішеною.

Судова практика: як різні підстави формують різні наслідки

Цей розрив між формальним закриттям і фактичним результатом особливо добре ілюструється у конкретних справах, де суди змушені були виходити за межі буквального застосування статті 90 КУзПБ.

Так, у справах №917/247/23 та №917/1627/22 закриття провадження відбувалося за відсутності реального вирішення питання неплатоспроможності, що фактично позбавляло кредиторів можливості реалізувати свої вимоги в межах процедури і повертало їх до індивідуальних способів захисту, які не забезпечують тієї концентрації спору, яка є однією з ключових ідей банкрутства.

У справах №910/18228/23 та №905/45/25 додатково проявляється ще один аспект — залежність результату від процесуальної поведінки учасників, коли саме бездіяльність або помилки сторін призводять до закриття провадження, хоча об’єктивні підстави для продовження процедури можуть зберігатися.

Водночас у справах №913/355/21, №902/1169/21 та №915/1624/16 постає питання співвідношення статті 90 КУзПБ із статтею 231 Господарського процесуального кодексу України, що регулює закриття провадження в ширшому процесуальному сенсі, і саме тут суди фактично формують підхід до визначення пріоритету спеціальної норми банкрутства над загальними процесуальними положеннями.

Що це означає для практики

У підсумку можна говорити про те, що закриття провадження у справах про банкрутство перестає бути нейтральною процесуальною дією і перетворюється на точку, в якій визначається, чи буде досягнуто мету процедури, чи вона завершиться лише формально, залишивши сторони з тим самим конфліктом, з якого все починалося.

І саме тому поділ підстав на “класичні” і “нетипові” має не теоретичне, а цілком прикладне значення, оскільки дозволяє прогнозувати наслідки закриття провадження і розуміти, у яких випадках це рішення означає завершення справи, а у яких — лише її іншу форму.