Виведення активів у банкрутстві: ризики для власників і директорів

Інститут банкрутства в Україні ґрунтується на балансі між правом боржника розпоряджатися своїм майном і правом кредиторів на задоволення вимог. До моменту відкриття провадження у справі про банкрутство суб’єкт господарювання формально зберігає повну диспозитивність щодо своїх активів. Водночас саме в цей період виникає найбільша кількість спорів, пов’язаних з відчуженням майна, яке згодом стає предметом оскарження як фраудаторне.

Судова практика 2024–2025 років демонструє зміну підходів господарських судів до оцінки таких правочинів. Формальна відповідність договорів вимогам закону більше не розглядається як достатня умова їх правомірності. Ключове значення набуває аналіз економічної доцільності, часу укладення правочину, кола сторін та наслідків для ліквідаційної маси.

1. Корпоративна вуаль і субсидіарна відповідальність

Стаття 96 Цивільного кодексу України закріплює принцип обмеженої відповідальності учасників юридичної особи. Проте у процедурах банкрутства цей принцип зазнає обмежень. Статті 50 та 61 Кодексу України з процедур банкрутства передбачають можливість притягнення контролюючих осіб до субсидіарної відповідальності у разі доведення банкрутства до стану неплатоспроможності протиправними діями.

Важливою є презумпція вини контролюючих осіб після встановлення факту недостатності майна боржника. Обов’язок доведення того, що банкрутство настало з незалежних від них причин, покладається саме на відповідачів. Такий підхід обґрунтовується тим, що керівники та власники мають повний доступ до управлінської інформації.

2. Дарування та безоплатні правочини в «підозрілий період»

Показовою є постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.11.2025 у справі № 916/3130/21 (916/3786/24). Засновник товариства, щодо якого вже була подана заява про притягнення до субсидіарної відповідальності, уклав договори дарування нерухомого майна на користь членів сім’ї.

Суди виходили з того, що саме по собі дарування не є незаконним. Однак у контексті банкрутства безоплатне відчуження активів на користь близьких осіб оцінюється з урахуванням реальних економічних наслідків. Передача майна родичам не призводить до втрати фактичного контролю над активом і не створює компенсації, яка могла б бути спрямована на погашення боргів.

Критичним став часовий чинник: правочини були укладені після виникнення об’єктивної загрози стягнення. Суд визнав, що в таких умовах відповідач повинен був усвідомлювати правові наслідки своїх дій. Наявність інших активів не була прийнята судом як аргумент, оскільки кожен актив має бути потенційно доступним для кредиторів незалежно від загального майнового стану особи.

3. Псевдокомерційні операції та зловживання правом

Інший підхід простежується у постанові Північного апеляційного господарського суду від 24.09.2025 у справі № 911/2999/21, де предметом спору стали договори безповоротної фінансової допомоги, укладені за декілька років до відкриття справи про банкрутство.

Суд застосував положення статті 13 Цивільного кодексу України щодо недопустимості зловживання правом. Було встановлено, що на момент укладення договорів боржник перебував у стані стійкої фінансової кризи, мав значні податкові борги та не подавав звітності. Передача коштів без будь-якої компенсації або корпоративного інтересу не мала розумної ділової мети.

Таким чином, суд дійшов висновку, що навіть формально правомірний договір може бути визнаний недійсним, якщо він укладений із порушенням принципів добросовісності та спрямований на виведення активів з-під потенційного стягнення.

4. Позовна давність і приховування інформації

Окрему увагу суди приділяють питанню позовної давності. У справах про банкрутство її перебіг пов’язується не з датою укладення правочину, а з моментом, коли ліквідатор або кредитори фактично отримали можливість дізнатися про нього.

Приховування документів, неподання звітності, непередача бухгалтерії новому керівництву визнаються поважними причинами для поновлення строків. Судова практика виходить з принципу, за яким особа не може отримувати переваги від власної протиправної поведінки.

5. Критерії, які суди застосовують на практиці

Узагальнення рішень дозволяє виокремити ключові ознаки, які використовуються судами при оцінці правочинів боржника:

• час укладення правочину щодо виникнення ознак неплатоспроможності;
• афілійованість сторін;
• відсутність економічної доцільності;
• зменшення ліквідаційної маси;
• відсутність адекватної компенсації;
• приховування інформації або документів.

Наявність сукупності таких ознак істотно підвищує ризик визнання правочину недійсним та притягнення контролюючих осіб до відповідальності.

6. Легальні альтернативи: заміщення активів

Кодекс України з процедур банкрутства (стаття 55) передбачає механізм заміщення активів у межах санації. На відміну від фраудаторного виведення, ця процедура здійснюється прозоро, за погодженням із кредиторами та під контролем суду. Вона дозволяє зберегти бізнес як цілісний майновий комплекс без порушення прав кредиторів.

Висновки

Сучасна судова практика у справах про банкрутство свідчить про посилення відповідальності власників і директорів за дії, що призводять до зменшення активів боржника. Формальна правомірність правочину більше не гарантує його стійкості в суді.

Для контролюючих осіб це означає необхідність ретельного документування ділової мети та економічної доцільності кожної операції, особливо у кризовий період. Для кредиторів — важливість активної процесуальної позиції та своєчасного реагування на підозрілі дії боржника.

Інститут банкрутства дедалі більше орієнтується на принципи добросовісності та реального економічного змісту, що істотно змінює підходи до захисту активів і відповідальності управлінців.