Ukraine Facility і банкрутство: які зміни вимагає ЄС і чому їх не реалізовано

У межах програми Ukraine Facility, що передбачає до 50 млрд євро фінансової підтримки України у 2024–2027 роках, ефективність процедур банкрутства прямо розглядається як один із показників якості правосуддя. Вимоги ЄС у цій частині базуються на Директиві 2019/1023 і стосуються не лише наявності процедур, а їх швидкості, вартості та передбачуваності .

На практиці проблема полягає не у відсутності регулювання, а у тому, як саме побудована і працює процедура.

Проблема №1. Відсутність контролю на початковій стадії провадження

Чинна модель передбачає проміжок у 14–20 днів між поданням заяви кредитора і підготовчим засіданням, протягом якого боржник фактично не перебуває під процесуальним контролем . У цей період він зберігає повний контроль над активами, може змінювати їх структуру або впливати на облік, тоді як кредитор уже не має дієвих інструментів реагування.

Це створює ситуацію, коли процедура формально вже ініційована, але фактично ще не захищає інтереси кредитора.

Рішення цієї проблеми прямо випливає з напрацювань судової практики та пропозицій, озвучених у професійному середовищі: зміщення судового контролю на момент прийняття заяви. Йдеться про можливість призначення арбітражного керуючого ще до відкриття провадження та надання йому повноважень контролю за активами боржника вже на підготовчій стадії. Така модель дозволяє зменшити ризики виведення активів і забезпечити реальний баланс сторін ще до формального старту процедури.

Проблема №2. Запуск процедури без економічного змісту

Сьогодні відкриття процедури розпорядження майном можливе навіть за відсутності у боржника активів або реальної господарської діяльності. У результаті конкурсна процедура запускається без об’єкта — фактично без того майна, за рахунок якого можуть бути задоволені вимоги кредиторів .

Це суперечить самій природі конкурсного процесу і перетворює його на формальність.

У європейських юрисдикціях ця проблема вирішується через встановлення економічних критеріїв допуску до процедур. Наприклад, у Німеччині застосування окремих механізмів банкрутства залежить від показників боржника: обсягу активів (від 6 млн євро), обороту (від 12 млн євро) або кількості працівників (від 50 осіб). Така модель дозволяє уникати процедур, які не мають економічного сенсу.

Для України це означає необхідність прив’язки процедур не лише до формального факту неплатоспроможності, а й до наявності реального економічного змісту — активу або бізнесу, з яким працює процедура.

Проблема №3. Фінансування процедур за рахунок кредитора

Практика застосування КУзПБ сформувала модель, у якій кредитор, ініціюючи провадження, фактично фінансує його ключові елементи. Насамперед це стосується авансування винагороди арбітражному керуючому, яка у багатьох випадках не відшкодовується.

У результаті звернення до процедури стає фінансово ризикованим кроком, що обмежує доступ до правосуддя.

Ця ситуація вступає у пряму суперечність із логікою Кодексу. Стаття 9-1 КУзПБ та частина шоста статті 34 передбачають обов’язок саме боржника ініціювати процедуру у разі неплатоспроможності. Відтак перекладення фінансового навантаження на кредитора виглядає системно невиправданим .

Європейська практика виходить із іншого балансу: витрати на процедуру покриваються з ліквідаційної маси або мають гарантований механізм відшкодування. Для України це означає необхідність перегляду моделі фінансування процедур, інакше вони залишатимуться інструментом із обмеженим доступом.

Проблема №4. Зведення банкрутства до ліквідації

У національній практиці процедура банкрутства часто фактично зводиться до ліквідації юридичної особи. Водночас європейський підхід полягає у збереженні економічної цінності — бізнесу, активів, можливості продовження діяльності.

У цьому контексті показовою є норма абзацу 2 частини 1 статті 58 КУзПБ, яка жорстко прив’язує процедуру до строків ліквідації, незалежно від наявності або відсутності активу .

Альтернативна логіка, яка застосовується у праві держав ЄС, полягає у тому, що банкрутство — це процедура роботи з неплатоспроможною майновою масою, а не обов’язково припинення суб’єкта. Це дозволяє гнучко реагувати на ситуації, коли зберігається економічна цінність бізнесу.

Для України це означає необхідність зміни фокусу: від формального завершення діяльності — до максимально ефективного використання активів.

Проблема №5. Відсутність механізму кваліфікації неплатоспроможності

Українська процедура не передбачає чіткого інструменту для визначення характеру банкрутства — чи є воно наслідком об’єктивних економічних обставин, чи результатом недобросовісних дій керівництва.

У європейських юрисдикціях для цього використовується окремий процесуальний механізм — спеціальне судове засідання, на якому встановлюється характер неплатоспроможності.

В українському праві потенційна база для цього вже існує. Зокрема, стаття 61 КУзПБ і частина шоста статті 34 дозволяють досліджувати фінансовий стан боржника і встановлювати ознаки доведення до банкрутства . Однак ці інструменти не інтегровані в окрему стадію процесу.

Введення такого механізму дозволило б не лише підвищити якість судових рішень, а й чіткіше розмежувати відповідальність, що є ключовим елементом довіри до процедури.

У підсумку, вимоги ЄС до реформування процедур банкрутства в Україні зводяться не до формального оновлення законодавства, а до зміни логіки процесу. Йдеться про ранній контроль, економічний зміст процедур, справедливий розподіл витрат і чітке визначення відповідальності.

Поки ці елементи не будуть реалізовані на практиці, навіть формально імплементовані європейські норми не забезпечать того результату, на який розраховує як бізнес, так і міжнародні партнери України.