Судовий контроль у виконавчому провадженні — одна з тих ділянок правозастосування, де українське законодавство та судова практика довго розвивалися фрагментарно. Але сьогодні, коли ефективність виконання рішень безпосередньо впливає не лише на права громадян, а й на інвестиційну привабливість країни, ця тема виходить на передній план.

Міжнародні стандарти: суд має не заважати виконанню, а забезпечувати його

Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював: право на суд — це не лише отримати рішення, а й домогтися його реального виконання. Основні принципи, які витікають із практики ЄСПЛ:

• суд має сприяти виконанню рішень, а не створювати додаткові бар’єри;
• формалізм неприпустимий, якщо він фактично блокує виконання;
• держава зобов’язана запобігати зловживанню сторонами процедурою виконання;
• затяжне або штучно ускладнене виконання суперечить ст. 6 Конвенції.

Європейські інституції прямо вказують: на заключному етапі саме суд повинен забезпечити ефективність виконання рішення. Тобто судовий контроль — це не пасивна перевірка процедур, а активна гарантія реального правосуддя.

Нові норми законодавства: два місяці бездіяльності боржника — і механізм змінюється

Закон №4094-IX (2024) суттєво посилив можливості стягувача. Тепер якщо протягом двох місяців з дня відкриття виконавчого провадження боржник не виконує рішення про передачу майна або вчинення дій щодо майна стягувача, суд може змінити спосіб виконання рішення на грошове стягнення вартості цього майна. Важливі нюанси:

• вартість визначається відповідно до Закону про оцінку майна;
• норма застосовується і в ГПК, і в ЦПК;
• рішення можливе за заявою стягувача;
• винятки — коли саме стягувач перешкоджає виконавчим діям або коли оцінка майна неможлива.

Третейські рішення, іноземні рішення та арбітраж: межі судового контролю

У практиці Верховного Суду сформовано ключовий принцип: суд, який здійснює лише контрольні функції під час визнання та надання дозволу на виконання рішення міжнародного арбітражу або іноземного суду, не є судом першої інстанції у розумінні виконавчого провадження.

Що це означає на практиці:

• такий суд не може розглядати заяви виконавця про звернення стягнення на інші активи боржника;
• але якщо суд фактично розглядав питання по суті (наприклад, як апеляційний суд у справі МКАС при ТПП України) — саме він повинен вирішувати питання щодо відстрочення виконання.

Це розмежування важливе, щоб уникнути хаосу у виконавчих процесах та не допустити суперечливих рішень.

Проблема №1: боржник часто не залучається до розгляду важливих питань

Поточне процесуальне законодавство дозволяє суду без участі боржника розглядати питання:

• про тимчасове обмеження виїзду за кордон (ст. 337 ГПК, ст. 441 ЦПК);
• про подання виконавця щодо заходів примусу.

Це відповідає логіці виконавчого провадження, але водночас створює ґрунт для суперечливої практики. Суди часом стають на бік боржників, вимагаючи від виконавців:

• довести «умисел ухилення»;
• надати докази планів перетнути кордон з метою ухилитися від виконання;
• аргументувати, чому саме виклик боржника був проігнорований.

Це призводить до ситуацій, коли відсутність майна боржника тлумачать не як ухилення, а як «неумисне невиконання», а неявка на виклик приватного виконавця — «недостатній доказ» небажання боржника виконувати рішення. Такі підходи фактично позбавляють інститут обмеження права на виїзд практичного сенсу.

Проблема №2: надмірний формалізм судів

На прикладі судової практики видно, що окремі суди:

• шукають суб’єктивні мотиви боржника замість оцінки фактичної поведінки;
• вимагають надання доказів, які за своєю природою отримати неможливо (наприклад, намір перетнути кордон);
• ставлять перед виконавцем завдання, які не передбачені законом.

Така позиція суперечить стандартам ЄСПЛ, який неодноразово наголошував: держава не може створювати умови, коли виконання рішення стає неможливим через зайвий формалізм.

Яким має бути ефективний судовий контроль?

Зміни потрібні не лише в окремих нормах — потрібне оновлення самої ідеології судового контролю. Ключові принципи майбутньої моделі:

1. Судовий контроль має бути спрямований на результат — виконання рішення.

Не на перевірку виконавця, не на формальні аспекти, не на «страх помилки». А саме на реальне поновлення порушених прав стягувача.

2. Суд повинен діяти в логіці європейських стандартів.

Прискорювати виконання, не допускати зловживань, мінімізувати штучні затримки.

3. Контроль повинен містити елементи примусу до боржника.

Без цього виконання перетворюється на «добровільно-обов’язковий» процес.

4. Судова практика має позбутися надмірного правового пуризму.

Національні стандарти повинні відповідати підходам ЄСПЛ, де зміст важливіший за форму.

Висновки

Сьогодні інститут судового контролю перебуває на етапі перегляду та переосмислення. Зміна ідеології — це основа для того, щоб судове рішення в Україні гарантовано мало силу, а не залишалося декларативним актом.