Солідарна відповідальність керівника у банкрутстві: як рахують шкоду кредиторам

Теми солідарної та субсидіарної відповідальності керівників у процедурах неплатоспроможності давно перестали бути «вузькопрофільними». Вони напряму визначають, чи отримають кредитори реальне відшкодування, і чи перетвориться банкрутство на механізм справедливого розподілу втрат — або, навпаки, на інструмент легалізації розриву між боргами та активами.

У судовій практиці останніх років сформувався помітний тренд: інститути солідарної та субсидіарної відповідальності фактично “прив’язані” до завершення ліквідаційної процедури. Простими словами, навіть якщо порушення керівника очевидне, суди нерідко вважають передчасним визначати розмір відповідальності до того моменту, поки не стане зрозуміло, яка частина вимог кредиторів реально залишилася непогашеною після реалізації ліквідаційної маси.

Цей підхід викликає дискусії на всіх фахових майданчиках — від круглих столів до конференцій арбітражних керуючих. Але саме він сьогодні задає рамку: відповідальність керівника — це не «штраф» за сам факт порушення, а деліктна компенсація шкоди, яку потрібно порахувати й довести.

1. Відповідальність керівника: “за кредиторів” чи “на користь боржника”?

Одна з ключових ідей, яку дедалі частіше підкреслюють суди, полягає в тому, що вимоги про солідарну відповідальність за ч. 6 ст. 34 КУзПБ, як і субсидіарну відповідальність за ч. 2 ст. 61 КУзПБ, не слід сприймати як прямий інструмент “кредитор проти керівника”.

За своєю правовою природою ці конструкції зближуються з деліктним відшкодуванням шкоди (ч. 1 ст. 1166 ЦК України). А отже — логіка така:

• кошти, стягнуті з керівника/органів управління, мають поповнити ліквідаційну масу;
• фактичним бенефіціаром стають кредитори, але через збільшення майнової сфери боржника;
• арбітражний керуючий діє від імені боржника і захищає його інтерес, а інтерес кредиторів реалізується опосередковано — через справедливий розподіл ліквідаційної маси.

Саме тому у практиці закріплюється теза: кредитори не є “кредиторами винної особи”. Вони мають похідний інтерес, а базовим предметом спору є збитки, завдані боржнику і, як наслідок, його кредиторам.

2. Чому суди вимагають чекати ліквідації: головна причина — розмір шкоди

Деліктна модель передбачає обов’язкове встановлення шкоди та її розміру. І саме тут виникає точка конфлікту між очікуваннями кредиторів і логікою судів.

Суди дедалі частіше виходять з того, що:

• неправильно автоматично визначати солідарну відповідальність як суму всіх вимог кредиторів, внесених до реєстру;
• керівник має відповідати не за весь борг, а за ту частину, яка фактично залишилася непогашеною і стала “негативним наслідком” його неправомірної поведінки;
• якщо ліквідаційної маси виявилося достатньо для повного розрахунку — шкоди немає, а отже, немає й підстав для деліктної відповідальності.

Це пояснює і практичний висновок: заява про покладення солідарної відповідальності до завершення реалізації ліквідаційної маси часто сприймається як передчасна. Бо суд ще не знає, який буде фінальний дефіцит — і чи буде він взагалі.

3. Два “склади” порушення у ч. 6 ст. 34 КУзПБ: що саме заборонено керівнику

Частина 6 статті 34 КУзПБ фактично містить дві самостійні моделі порушення, які ведуть до солідарної відповідальності органів управління.

3.1. Перевага одному кредитору на шкоду іншим (вибіркове погашення)

Перша модель стосується ситуації, коли:

• боржник перебуває в стані неплатоспроможності;
• керівник задовольняє вимоги одного/кількох кредиторів;
• у результаті цього стає неможливим виконати зобов’язання перед іншими кредиторами в повному обсязі.

Правова ідея проста: у неплатоспроможності не можна “вибирати улюблених кредиторів”. Мета банкрутства — зберегти конкурсну масу, увести мораторій і розподілити активи за правилами процедури. У цій моделі шкода вимірюється не всією сумою боргу, а тим, на скільки була неправомірно зменшена конкурсна маса, створивши додатковий дефіцит для інших кредиторів.

3.2. Перевищення боргів над активами і незвернення із заявою про банкрутство

Друга модель виникає, коли:

• розмір грошових зобов’язань, строк яких настав, перевищує вартість активів;
• боржник не подає заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство у встановлений строк;
• провадження відкривається за заявою кредитора.

У цьому випадку делікт полягає не тільки у бездіяльності, а в порушенні ключового превентивного механізму — мораторію, який захищає конкурсну масу та забезпечує рівність кредиторів.

4. Як рахують шкоду: два приклади “в цифрах”, які змінюють сприйняття

Щоб зрозуміти судову логіку, достатньо поглянути на підхід до розрахунку збитків.

Приклад 1: вибіркова сплата одному кредитору

Активи боржника — 1 000 000 грн.

Вимоги кредиторів — 1 100 000 грн.

Якщо боржник платить одному кредитору 400 000 грн, то залишок активів падає до 600 000 грн. Але ключовим є те, що в умовах дефіциту розподіл має бути пропорційним. Якщо пропорційно цей кредитор мав би отримати, умовно, 363 000 грн, а отримав 400 000 грн, то переплата 37 000 грн — це і є додаткова шкода іншим кредиторам через незаконне “випередження”. Отже, відповідальність керівника в цій моделі — не 400 000 грн і не 1 100 000 грн, а саме 37 000 грн, які слід повернути до ліквідаційної маси.

Приклад 2: борги перевищують активи

Активи — 1 000 000 грн.

Борг, строк якого настав — 1 100 000 грн.

У такій конфігурації шкода вимірюється різницею: 100 000 грн. Саме цей дефіцит є “непокритою” частиною вимог кредиторів, що відповідає логіці делікту. І знову: це пояснює, чому сума з реєстру вимог кредиторів не може автоматично ставати сумою відповідальності.

5. Що змінюється після скасування ГК України: “стійка неспроможність” і нова оптика

Після скасування Господарського кодексу України з 28.08.2025 у практики з’явився ще один виклик: низка норм КУзПБ, які раніше “заглушувалися” усталеними підходами, поступово виходять на перший план. Зокрема, для розуміння приховування банкрутства важливо звернути увагу на норму про стійку фінансову неспроможність та ситуацію, коли провадження відкривається за заявою кредитора. В такій конструкції поведінка боржника, який не довів здатність погасити заборгованість у підготовчому провадженні, набуває ознак правової презумпції проблемного стану — і це потенційно впливає на доказування вини органів управління.

Висновок

Судова практика у спорах про солідарну відповідальність керівника (ч. 6 ст. 34 КУзПБ) рухається в бік деліктного підходу: відповідальність — лише за шкоду, і лише в її доведеному розмірі. Саме тому суди часто “прив’язують” момент визначення суми до завершення ліквідаційної процедури — коли стає очевидною фактична різниця між обсягом вимог кредиторів і реальною ліквідаційною масою. Для кредиторів це означає необхідність якісного процесуального планування: не лише доводити порушення керівника, а й вибудовувати доказування розміру непогашених вимог як шкоди.