Презумпція неефективності. Коли борг компанії стає особистим боргом її керівника

На сьогоднішній день законне перекладення обов'язку сплати заборгованості компанії на її керівника чи засновника передбачене положеннями ст. 61 Кодексу України з процедур банкрутства (КУзПБ). Прикладом дій, що кваліфікуються судами як «доведення до банкрутства», є ухвалення та реалізація рішення про укладання договорів на відверто невигідних умовах чи таких, що спрямовані проти інтересів боржника.

Взагалі, серед сумнівних дій додатково виокремлюють ще й такі:

• прийняття ключових ділових рішень з порушенням принципів добросовісності та розумності, в тому числі узгодження, укладення або схвалення правочинів на завідомо невигідних умовах або з особами завідомо нездатними виконати свої зобов`язання ("фірмами одноденками" тощо);
• надання вказівок з приводу вчинення явно збиткових операцій;
• призначення на керівні посади осіб, результат діяльності яких явно не відповідає інтересам юридичної особи;
• створення і підтримання такої системи управління боржником, яка націлена на систематичне отримання вигоди третьою особою на шкоду боржнику і його кредиторам;
• використання документообігу, який не відображає реальних господарських операцій;
• використання і розпорядження майном боржника, як своїм особистим, нехтуючи інтересами кредиторів;
• вчинення інших юридичних дій, що не відповідають принципу добросовісності в комерційній (діловій) практиці тощо.

Аналогічні за змістом висновки щодо кола обставин (перелік яких не є вичерпним), які мають братися до уваги під час розгляду питання застосування субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство сформовано у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/21232/16, від 30.01.2018 у справі № 923/862/15, від 05.02.2019 у справі № 923/1432/15 та від 10.03.2020 у справі № 902/318/16, від 01.10.2020 у справі № 914/3120/15, від 12.11.2020 у справі № 916/1105/16, від 10.12.2020 у справі 922/1067/17.

Розмір суми, що потенційно може бути стягнена з осіб, що несуть субсидіарну відповідальність, становить різницю між сумою кредиторських вимог, визнаних судом у процедурі банкрутства, та коштами, отриманими в результаті продажу майна боржника-банкрута в процедурі ліквідації.

Тобто, коли господарюючі особи, власники, керівники, а також інші відповідальні особи, нарощуючи борги, не потурбувалися про те, за рахунок яких коштів компанія-боржник може розрахуватися, відповідальність може сягнути й 100% боргів компанії. 

Адже, на відміну від Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, у положеннях яких законодавець чітко визначив диспозицію кримінального та адміністративного порушення з доведення до банкрутства та фіктивного банкрутства, ч. 2 ст. 61 КУзПБ має власну диспозицію (зміст) правопорушення: «Банкрутство боржника з вини його засновників чи інших осіб, які мають право давати обов'язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника-юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника…».

Водночас, судова практика продовжує розставляти деякі запобіжники в цьому напрямі (наприклад, справа № 915/1624/16 від 22 квітня 2021 року https://reyestr.court.gov.ua/Review/97451198).

Верховний Суд зазначив, що визначальним для застосування субсидіарної відповідальності є доведення відповідно до ч.2 ст. 61 КУзПБ (від 21.10.2019) та з урахуванням положень статті 74, 76, 77 ГПК України причинно-наслідкового зв`язку між винними діями/бездіяльністю суб`єкта відповідальності та настанням негативних для боржника наслідків (неплатоспроможності боржника та відсутності у боржника активів для задоволення вимог, визнаних у процедурі банкрутства вимог кредиторів) обов`язок чого покладається на ліквідатора.

Статтею 61 КУзПБ закріплено правову презумпцію субсидіарної відповідальності осіб, що притягуються до неї, складовими якої є недостатність майна ліквідаційної маси для задоволення вимог кредиторів та наявність ознак доведення боржника до банкрутства. Однак зазначена презумпція є спростовною, оскільки передбачає можливість цих осіб довести відсутність своєї вини у банкрутства боржника та уникнути відповідальності. Спростовуючи названу презумпцію, особа, яка притягується до відповідальності має право довести свою добросовісність, підтвердивши, зокрема, оплатне придбання активу боржника на умовах, на яких за порівняних обставин зазвичай укладаються аналогічні правочини та довівши, що вчинені за її участі (впливу) операції приносять дохід, відображені у відповідності з їх дійсним економічним змістом, а отримана боржником вигода обумовлена розумними економічними чинниками.

Крім того, в цій само постанові вказано, що звіт за результатами проведеного аналізу фінансово-господарського стану боржника складений у відповідності до Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспроможності не є безумовним доказом доведення боржника до банкрутства, а його наявність (або його недоліки) чи відсутність не є визначальним критерієм притягнення винних осіб до субсидіарної відповідальності, оскільки встановлення підстав для її покладення належить до дискреційних повноважень суду, які здійснюються судом за результатами сукупної оцінки всіх наявних у справі доказів, в тому числі й цього звіту, який є лише одним із засобів доказування.

Тому захист прав керівника має бути настільки ж ефективним, як і захист прав кредиторів.

Джерело