Нова практика Верховного Суду щодо повернення майна у справах про банкрутство

Повернення активів до ліквідаційної маси традиційно залишається одним із найважливіших інструментів захисту кредиторів у процедурах банкрутства. Саме тому протягом багатьох років основна увага у відповідних спорах була зосереджена на доведенні недійсності правочинів, за допомогою яких боржник виводив майно. Однак остання практика Верховного Суду демонструє, що цього вже недостатньо.

Якщо раніше після встановлення фраудаторності правочину перспектива повернення активу виглядала цілком прогнозованою, то сьогодні суди дедалі частіше аналізують зовсім інші питання: чи вибуло майно поза волею власника, чи є кінцевий набувач добросовісним та чи буде втручання у його право власності пропорційним. Фактично Верховний Суд поступово змінює саму філософію розгляду таких спорів.

Фраудаторність і віндикація більше не є тотожними поняттями

Фраудаторний правочин давно став невід'ємною частиною судової практики у справах про банкрутство. Хоча закон не містить окремого визначення такого правочину, судова практика сформувала достатньо зрозумілі критерії його встановлення. Йдеться про ситуації, коли боржник формально діє в межах цивільного законодавства, однак справжньою метою укладення правочину є виведення активів із майбутнього стягнення або створення перешкод для задоволення вимог кредиторів.

Водночас останні рішення Верховного Суду показують, що навіть встановлення таких обставин саме по собі вже не означає автоматичного повернення майна. Показовою стала постанова Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі №924/408/21 (924/287/23). У ній суд фактично провів принципове розмежування між недійсністю правочину та підставами для застосування статті 388 Цивільного кодексу України. Інакше кажучи, навіть якщо правочин визнається недійсним через його фраудаторний характер, це ще не означає, що майно вибуло поза волею власника. А саме ця обставина має ключове значення для віндикації. Це дуже важлива зміна підходу. Вона означає, що недійсність правочину більше не може автоматично підміняти собою аналіз підстав для витребування майна.

Добросовісний набувач більше не є другорядною особою у спорі

Ще кілька років тому основна увага судів була зосереджена переважно на діях самого боржника та його безпосереднього контрагента. Сьогодні ситуація кардинально змінилася. У центрі аналізу дедалі частіше опиняється саме особа, яка придбала майно вже після первинного відчуження.

Верховний Суд прямо зазначає: якщо набувач не був пов'язаний із боржником, не знав і не повинен був знати про попередній фраудаторний характер правочину, покладати на нього негативні наслідки чужої недобросовісної поведінки було б неправильно. На практиці це означає, що добросовісність перестала бути другорядним аргументом сторони захисту. Тепер це окремий предмет доказування. Для кредитора вже недостатньо довести існування схеми виведення активів. Необхідно також показати, чому кінцевий набувач не може користуватися захистом, який закон надає добросовісному власнику. Саме тому дедалі більшого значення набувають обставини придбання майна, взаємовідносини сторін, характер розрахунків, ринковість ціни, наявність або відсутність пов'язаності між учасниками угод.

Верховний Суд дедалі частіше застосовує принцип пропорційності

Ще однією важливою тенденцією стало активне застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У постанові від 29 травня 2024 року у справі №910/5808/20 Верховний Суд визнав очевидним, що повернення майна до ліквідаційної маси переслідує легітимну мету — захист прав кредиторів. Проте навіть така мета не означає, що будь-яке втручання у право власності автоматично є допустимим. Суд повинен оцінити, чи не покладає віндикація на добросовісного набувача надмірний і непропорційний тягар.

Саме принцип пропорційності поступово стає ще одним обов'язковим елементом аналізу. Це означає, що суд уже не обмежується формальною перевіркою підстав для витребування майна. Він оцінює весь комплекс обставин: тривалість володіння активом, поведінку сторін, своєчасність звернення із позовом, економічні наслідки для кожного учасника спору та баланс між приватними й публічними інтересами.

Що це означає для процедур банкрутства

Для арбітражних керуючих така практика означає суттєве ускладнення доказування. Якщо раніше ключовим завданням було встановлення фраудаторності правочину, то тепер цього вже недостатньо. Необхідно окремо доводити існування підстав для застосування статті 388 ЦК України, аналізувати статус кожного наступного набувача майна та бути готовими спростовувати доводи про його добросовісність.

Одночасно зростає значення своєчасного реагування на сумнівні правочини. Чим більше часу проходить між відчуженням активу та його оскарженням, тим складніше обґрунтувати пропорційність втручання у право власності особи, яка вже тривалий час володіє майном.

Для бізнесу ця практика також має позитивне значення. Вона підвищує стабільність цивільного обороту та дає додаткові гарантії тим, хто набуває майно добросовісно, не будучи учасником схем із виведення активів.

Висновок

Останні рішення Верховного Суду свідчать про поступову еволюцію всієї концепції повернення майна у процедурах банкрутства. Фраудаторність правочину залишається важливою складовою спору, однак уже не визначає його результат автоматично. Сьогодні успіх позову дедалі більше залежить від здатності довести комплекс юридично значущих обставин: характер вибуття майна, статус добросовісного набувача, наявність підстав для віндикації та відповідність такого втручання принципу пропорційності.

На мою думку, саме такий підхід є більш збалансованим. Він не послаблює захист кредиторів, але водночас не дозволяє перетворити процедури банкрутства на інструмент безумовного втручання у право власності осіб, які не брали участі у недобросовісних діях боржника. І саме ця тенденція, ймовірно, визначатиме подальший розвиток судової практики у спорах про повернення активів до ліквідаційної маси.