Фраудаторні правочини у процедурах банкрутства: ключові орієнтири для кредиторів

Процедура банкрутства в українському праві стала не лише механізмом розподілу активів, а й інструментом встановлення справедливості між усіма учасниками. У її центрі стоїть питання добросовісності: наскільки чесно поводився боржник у період наближення неплатоспроможності, чи намагався він зберегти ліквідаційну масу або ж приховати її від кредиторів, перерозподіливши активи на власну користь чи на користь пов’язаних осіб.

Саме тому інститут визнання правочинів недійсними став ключовою складовою процедур банкрутства. Закон дозволяє арбітражному керуючому або кредитору оскаржувати правочини, укладені до відкриття провадження або вже під час нього, якщо такі дії порушують принцип рівності кредиторів та погіршують фінансовий стан боржника. Суд має право скасувати угоди, укладені за три роки до відкриття провадження, якщо вони вплинули на можливість виконати грошові зобов’язання або зменшили ліквідаційну масу.

У сучасній практиці особлива увага приділяється так званому «підозрілому періоду». Це час, коли боржник уже знав або повинен був знати про власну неплатоспроможність, але продовжував вчиняти юридично коректні на вигляд дії, які фактично шкодили кредиторам. Саме дії у цей період найчастіше визнаються судами такими, що суперечать принципу добросовісності, навіть якщо не порушують прямої імперативної норми.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 сформулювала надзвичайно важливий підхід: правочини, вчинені після виникнення у боржника зобов’язання перед кредитором, мають оцінюватися з огляду на презумпцію їх фраудаторного характеру. Це означає, що будь-яке відчуження активів у період, коли борг уже існує, підлягає підвищеній увазі, оскільки саме такі дії найчастіше переслідують мету уникнути стягнення. Суд підкреслив: правопорядок не може залишати без реакції дії, які формально не порушують норми закону, але фактично є зловживанням правом і вчиняються на шкоду кредитору.

У рамках аналізу таких правочинів суди звертають увагу на характер відносин між боржником та контрагентом. Якщо особа, яка отримує майно, є пов’язаною з боржником, ймовірність недобросовісності суттєво зростає. Боржники часто відчужують активи структурам, які входять до тієї ж групи, зберігаючи фактичний контроль над усім майном навіть після продажу. Такі операції розглядаються судами з особливою прискіпливістю, а будь-яка непрозорість або відсутність економічної логіки лише посилює підозру у фраудаторності.

Суттєву увагу суди також приділяють ціні операції. Занижена, неринкова або така, що не підтверджена незалежною оцінкою, вартість майна є одним із найпоширеніших індикаторів недобросовісного наміру. Навіть якщо ціна обґрунтована поясненнями сторін, суд оцінює реальний економічний результат: чи стало боржнику легше виконувати зобов’язання чи, навпаки, угода позбавила його ключових активів і створила додаткові перешкоди для кредиторів.

Часто у таких справах виникає ситуація, коли правочин зовні виглядає коректно, але його економічний зміст свідчить про протилежне. Саме тому суди досліджують рух коштів між сторонами, фінансову поведінку боржника перед укладенням угоди, взаємозв’язок операції з іншими діями боржника та загальну динаміку платоспроможності. У фокусі завжди залишається одне: чи була угода спрямована на отримання реального економічного результату, чи її метою було уникнення виконання обов’язків перед кредиторами.

Важливо розуміти, що для визнання правочину недійсним недостатньо лише вказати на його сумнівний характер. Потрібно довести, що саме цей правочин призвів до неможливості погашення боргу або створив перевагу одному кредитору перед іншими. Саме причинно-наслідковий зв’язок між укладеною угодою та погіршенням становища кредиторів має ключове значення. Якщо кредитор або арбітражний керуючий зможе показати, як саме правочин вплинув на майнову масу боржника, суд, як правило, стає на його бік.

Підхід Верховного Суду, що базується на принципі добросовісності й презумпції фраудаторності в критичні періоди, створює сьогодні чітку й жорстку рамку для оцінки поведінки боржника. Формальна правомірність угоди більше не рятує від наслідків, якщо її економічний зміст суперечить інтересам усіх кредиторів у процедурі банкрутства. Це суттєво змінило філософію розгляду таких справ та забезпечило можливість для ефективного оскарження маніпулятивних правочинів.

Висновок

Інститут визнання правочинів недійсними в умовах банкрутства є дієвим інструментом захисту балансу інтересів між боржником та кредиторами. Його успішне застосування залежить від того, наскільки послідовно й детально заявник може довести, що спірний правочин був спрямований на уникнення виконання зобов’язань, штучно зменшив ліквідаційну масу або створив нерівні умови для окремих учасників процесу.

Сучасна практика ВС рухається у напрямі все більшої уваги до добросовісності сторін, і саме тому кожен випадок, коли боржник вчиняє дії у «підозрілий» період, має бути ретельно проаналізований. Якісний юридичний супровід, фінансовий аналіз та чітке обґрунтування наслідків правочину залишаються ключем до успішного захисту прав кредиторів у процедурі банкрутства.