Досудове врегулювання податкових правопорушень: між швидкістю і гарантіями

Останнім часом у професійному середовищі активно обговорюється запропонований оновленим керівництвом Бюро економічної безпеки механізм досудового врегулювання податкових правопорушень, який за своєю конструкцією значною мірою повторює вже відомий підхід, закладений у частині четвертій статті 212 Кримінального кодексу України, однак передбачає його застосування без повідомлення про підозру та без судового контролю, що одразу переводить дискусію з площини доцільності у площину гарантій.

Ідея як така не викликає заперечень, оскільки спроба зменшити навантаження на судову систему, скоротити кількість кримінальних проваджень, які завершуються виключно сплатою донарахованих сум, і водночас забезпечити надходження до бюджету є цілком раціональною, особливо в умовах, коли значна частина таких проваджень не доходить до стадії судового розгляду і використовується переважно як інструмент процесуального впливу на бізнес.

Разом з тим сама логіка застосування цього механізму неминуче впирається у питання якості і обґрунтованості претензій, які формуються детективами БЕБ, оскільки без вирішення цієї проблеми будь-яка спрощена процедура лише підсилює ризики, що існують і зараз, але робить їх менш контрольованими з точки зору процесуальних гарантій.

Як відомо, диспозиція статті 212 Кримінального кодексу України є бланкетною і відсилає до норм Податкового кодексу, що означає необхідність доведення факту порушення саме податкового законодавства, а не формування такого порушення в межах внутрішніх аналітичних підходів правоохоронного органу, однак на практиці претензії до платників податків часто ґрунтуються на так званих аналітичних продуктах, які не є процесуальними документами у розумінні податкового законодавства, але фактично підміняють собою акти податкових перевірок .

Ці аналітичні продукти можуть бути виправданими на стадії ініціювання кримінального провадження, однак подальша практика їх використання як основи для донарахування податкових зобов’язань, а тим більше — як інструменту тиску на бізнес через проведення слідчих дій, свідчить про системну проблему, яка і стала причиною недовіри бізнесу до будь-яких ініціатив у цій сфері.

Саме тому критика нового механізму з боку бізнес-спільноти має під собою не теоретичні, а суто практичні підстави, сформовані роками взаємодії з правоохоронною системою, коли відкриття кримінального провадження саме по собі ставало достатнім інструментом для стимулювання «добровільної» сплати донарахованих сум і подальшого закриття справи.

У цьому контексті ключовим є не питання швидкості чи зручності процедури, а питання доступу до матеріалів, на підставі яких сформовані претензії, оскільки без можливості ознайомлення з аналітичними продуктами або іншими документами, які стали підставою для визначення сум несплачених податків, сам механізм досудового врегулювання втрачає будь-який сенс як інструмент діалогу і перетворюється на інструмент одностороннього нав’язування позиції держави.

Особливе занепокоєння викликає запропонована норма, яка допускає відмову у наданні відомостей про докази з мотивів можливого негативного впливу на досудове розслідування, оскільки вона прямо суперечить ідеї добровільного врегулювання і створює ситуацію, в якій платник податків має приймати рішення про сплату без розуміння фактичних підстав пред’явлених йому претензій.

Не менш дискусійним є і питання відшкодування шкоди, оскільки спроба пов’язати відповідні положення кримінального процесу із нормами Податкового кодексу щодо погашення податкового боргу фактично змішує різні за своєю природою правовідносини, що може призвести до додаткових колізій на практиці.

Таким чином, запропонований механізм досудового врегулювання податкових правопорушень має потенціал стати ефективним інструментом як для держави, так і для бізнесу, однак його запровадження можливе лише за умови чіткого і недвозначного закріплення гарантій, які забезпечують об’єктивність претензій, прозорість доказової бази і реальну можливість для платника податків захищати свою позицію ще до моменту прийняття рішення.

Інакше існує ризик, що замість спрощення процедур держава отримає лише більш швидкий, але не менш проблемний механізм, який відтворює наявну практику під іншим процесуальним оформленням.