Арешти майна в процедурі банкрутства: коли кримінальний процес блокує економіку

Узгодження норм кримінального та конкурсного процесів — одна з найделікатніших проблем українського правозастосування. Поки держава намагається забезпечити баланс між публічним інтересом і захистом прав кредиторів, арешти майна у межах кримінальних проваджень продовжують паралізувати цілі процедури банкрутства. Це не просто технічне питання — це юридична колізія, що впливає на економічну стабільність: заблоковані активи не реалізуються, кредитори не отримують коштів, підприємства залишаються без шансів на відновлення платоспроможності.

Дві реальності — кримінальна і конкурсна

Кодекс України з процедур банкрутства чітко визначає: арешт або інші обмеження розпорядження майном боржника можуть бути застосовані лише господарським судом у межах справи про банкрутство. Суд також має право скасовувати такі арешти, якщо вони заважають господарській діяльності чи виконанню плану санації.

Однак усі ці норми руйнує одне «але»: виняток для арештів у кримінальних провадженнях. Такі арешти накладаються ухвалами слідчих суддів і не можуть бути скасовані судами інших юрисдикцій. У результаті арбітражний керуючий, який зобов’язаний реалізовувати майно для задоволення вимог кредиторів, фактично не має до нього доступу. Верховний Суд неодноразово наголошував: суд господарської юрисдикції не може втручатися у дію арешту, накладеного слідчим суддею. Таким чином, навіть законно відкрита процедура банкрутства опиняється в підвішеному стані.

Коли кримінальний арешт перетворюється на перепону для кредиторів

Арешти у кримінальних провадженнях зазвичай накладаються з метою:

1. збереження речових доказів;
2. забезпечення можливої конфіскації;
3. стягнення неправомірної вигоди або відшкодування шкоди.

Але для боржника, який перебуває в процедурі банкрутства, це означає повну зупинку економічного життя. Інвентаризація не проводиться, реалізація активів неможлива, а вимоги кредиторів залишаються незадоволеними. Більше того — арешт у кримінальному процесі створює нерівність сторін, адже держава фактично отримує перевагу над приватними кредиторами, всупереч принципу пропорційності в банкрутстві.

АРМА як новий чинник у системі арештів

Проблема ускладнюється участю Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами (АРМА). Суд може передати арештоване майно в управління агентству, якщо воно є речовим доказом і має значну вартість (понад 200 прожиткових мінімумів). Теоретично мета цього — зберегти або примножити економічну вартість активу. На практиці ж передача до АРМА нерідко позбавляє арбітражного керуючого будь-якого впливу на актив. Судова практика свідчить, що обґрунтованість передачі не завжди доведена. Так, у справі №752/10430/25 прокурору відмовлено у передачі коштів до АРМА, оскільки не було доведено потреби в додатковому управлінні активом — арешт уже забезпечував його збереження.

Суди між законом і реальністю

В українських судах щороку розглядається в середньому понад 250 заяв про скасування арештів у межах кримінальних проваджень. У 2025 році ця цифра, за попередніми даними, перевищила 220 заяв.

Причини відмови у більшості з них типові:

• відсутність повноважень арбітражного керуючого на звернення;
• неповний пакет документів;
• відсутність правових підстав, передбачених ст. 174 КПК;
• порушення процесуальної підсудності.

І, що важливо, ухвали про відмову в скасуванні арешту не підлягають апеляційному оскарженню, що фактично ставить крапку в боротьбі боржника за свої активи.

Коли суд визнає виняток із правила

Є, втім, і позитивна тенденція. У справі №552/4830/23 суд частково скасував арешт майна, щоб дозволити виплату основної грошової винагороди арбітражному керуючому. Спочатку суд вважав це компетенцією господарської юрисдикції, але згодом визнав: така виплата не шкодить меті кримінального арешту і відповідає Кодексу з процедур банкрутства. Це рішення — приклад гнучкого підходу, коли суди починають розуміти, що без розумного балансу між кримінальним і конкурсним процесами сама ідея банкрутства втрачає сенс.

Роль реєстрів і позиція Верховного Суду

Ще один важливий аспект — наявність запису про обтяження в реєстрі речових прав. Сам факт ухвали про арешт не створює юридичної перешкоди для продажу активу, якщо такий арешт не зареєстрований. Верховний Суд у постанові від 03.09.2024 у справі №922/987/16 прямо вказав: «Якщо у Державному реєстрі речових прав немає запису про обтяження, проведення аукціону є правомірним». Ця позиція фактично дала можливість арбітражним керуючим реалізовувати майно, навіть якщо кримінальний арешт формально існує, але не внесений у реєстр.

Висновок: потрібно правило, а не винятки

Українське законодавство має визначити єдину процедуру взаємодії господарського і кримінального судочинства у випадках, коли арешти майна перетинаються з банкрутством. Без цього кожен кейс залишатиметься боротьбою інтерпретацій, де виграє не закон, а процесуальна фортуна.

Арешт, накладений без урахування процедури банкрутства, не захищає інтереси держави, а лише консервує економічну проблему. Лише чітке узгодження двох систем — кримінальної та конкурсної — здатне відновити баланс між публічним і приватним інтересом, який є основою ефективного правосуддя та відновлення бізнесу в Україні.