Зняття банківської таємниці в Україні: що змінюється і як захистити свої права

Банківська таємниця традиційно сприймалася як одна з ключових гарантій приватності людини. Інформація про рахунки, рух коштів і фінансові зобов’язання десятиліттями перебувала під особливим захистом. Проте останні роки показують: в Україні цей інститут поступово трансформується. Держава розширює коло підстав і суб’єктів доступу до фінансових даних, а поняття «повної фінансової прозорості» дедалі частіше з’являється у публічних заявах чиновників. Це не означає скасування банківської таємниці, але означає зміну балансу між приватністю та контролем.

Закон і сьогодні чітко визначає, що банківською таємницею є відомості про рахунки клієнтів, кошти, операції, договори та інші фінансові дані. Їх розкриття можливе лише у визначених законом випадках: за згодою клієнта, на підставі судового рішення або на законний запит органів, яким таке право прямо надано. Водночас за останні п’ять–сім років перелік цих органів і обсяг доступної інформації суттєво зріс. Антикорупційні органи, податкова, виконавці, нотаріуси, регулятори фінансового ринку отримали ширші інструменти для роботи з банківськими даними.

Окремий вплив на зміну підходів мали міжнародні зобов’язання України. Приєднання до стандартів FATCA та CRS означає автоматичний обмін фінансовою інформацією з іншими державами. Фактично це знімає частину бар’єрів для доступу іноземних податкових органів до даних про українських резидентів і навпаки. Додатково законодавчі зміни 2023–2025 років розширили можливості розкриття банківської таємниці в інтересах держави, зокрема у спорах, пов’язаних з воєнною агресією, де Міністерство юстиції отримало право напряму звертатися до банків.

Найбільш дискусійним залишається питання ролі податкової служби. Сьогодні вона може без рішення суду отримати лише базову інформацію про наявність рахунків, але доступ до руху коштів можливий виключно через суд. Саме суди наразі виступають ключовим запобіжником від зловживань. Практика Верховного Суду підтверджує: орган, який вимагає розкриття банківської таємниці, зобов’язаний довести свої повноваження та необхідність такого втручання. Водночас держава відкрито обговорює ідею розширення позасудового доступу податкових органів до фінансових даних, що викликає спротив з боку Національного банку, який вважає інститут банківської таємниці елементом довіри до фінансової системи.

Паралельно НБУ зосередився на іншому аспекті — цифровізації процедур. Йдеться не про розширення кола органів доступу, а про переведення обміну інформацією у повністю електронний формат. Запити, відповіді та передача даних поступово переходять у «paperless»-режим із чіткими технічними стандартами. Це спрощує взаємодію між банками та державними органами, але водночас підвищує вимоги до кібербезпеки та захисту інформації.

Для громадян і бізнесу такі зміни несуть не лише адміністративну зручність, а й нові ризики. Чим більше органів мають доступ до фінансових даних, тим вищою стає ймовірність зловживань або витоків інформації. Додатковий ризик — зниження довіри до банківської системи, коли люди починають сприймати її як повністю «прозору» для держави.

У цій ситуації ключовим залишається правовий захист. Важливо розуміти межі повноважень органів, вимагати дотримання процедури та не ігнорувати судові повідомлення, пов’язані з розкриттям фінансових даних. Якщо ж банківська таємниця розголошена незаконно, закон передбачає як відповідальність винних осіб, так і право клієнта на відшкодування шкоди.

Банківська таємниця в Україні не зникає, але очевидно змінюється. Тренд до більшої фінансової прозорості є частиною європейської та світової практики. Завдання держави — не перетворити цей процес на інструмент надмірного контролю, а завдання громадян і бізнесу — знати свої права та вміти їх відстоювати. Саме в цьому балансі між прозорістю і захистом приватності й полягає майбутнє фінансової системи.