Банкрутство фізичних осіб: де КУзПБ створює більше питань, ніж відповідей

Упровадження процедур неплатоспроможності фізичних осіб, передбачених Книгою п’ятою Кодексу України з процедур банкрутства, уже вийшло за межі теоретичної моделі «другого шансу» та перейшло у площину щоденного правозастосування, де ключові питання вирішуються не нормою як такою, а її інтерпретацією судами, насамперед першої інстанції. Саме тут формується первинна логіка оцінки добросовісності боржника, допустимості реструктуризації, характеру заборгованості та балансу інтересів кредиторів, і саме тут стає очевидним, що закладена в законі конструкція не є внутрішньо узгодженою.

Проблема починається з базового — із самої природи інституту. Банкрутство фізичних осіб у КУзПБ одночасно поєднує соціальну та економічну функції, що на практиці створює постійний конфлікт: чи є процедура механізмом соціального захисту боржника, чи інструментом справедливого задоволення вимог кредиторів. У той час як для юридичних осіб домінує економічна логіка, щодо фізичних осіб вона змішується з елементами «прощення боргів», що ускладнює єдині підходи до правозастосування і породжує різні стандарти оцінки однакових ситуацій.

Цей конфлікт посилюється ще однією конструктивною вадою — об’єднанням у межах одного правового регулювання фізичних осіб і фізичних осіб-підприємців. Фактично йдеться про різні моделі: у ФОП — це продовження господарської діяльності з економічною природою зобов’язань, тоді як у «звичайних» фізичних осіб — це часто борги споживчого характеру, які мають соціальний контекст. У результаті суд змушений застосовувати однакові норми до принципово різних правовідносин, що закономірно призводить до нестабільності практики.

Окремий пласт проблем формується вже на стадії відкриття провадження. Формально вона виглядає технічною, однак фактично визначає подальшу долю всієї процедури, оскільки саме тут суд оцінює вихідні параметри — склад боргів, поведінку боржника, наявність активів і перспективи відновлення платоспроможності. З урахуванням того, що кількість таких справ зростає (близько 1500 станом на 2025 рік), навантаження на суди першої інстанції прямо впливає на якість цих первинних оцінок, а отже — і на всю подальшу практику.

Ще більш показовою є ситуація зі стадією реструктуризації, яка на практиці часто перетворюється з інструменту відновлення платоспроможності на формальний етап перед списанням боргів. Типовою є ситуація, коли боржник не має ані активів, ані стабільних доходів, однак ініціює процедуру саме з метою якнайшвидшого переходу до наступної стадії. У такому випадку план реструктуризації фактично не виконує своєї функції, а суд опиняється перед необхідністю оцінювати його не за формальними критеріями, а за реалістичністю, що прямо не випливає з тексту норми, але формується практикою.

Не менш складним є питання природи самих боргів. Судова практика вже стикається з випадками, коли заборгованість має сумнівне або «морально невиправдане» походження, що ускладнює визначення добросовісності боржника. Закон не дає вичерпних критеріїв для такої оцінки, а тому суд фактично формує їх самостійно, балансуючи між правом особи на списання боргів і захистом інтересів кредиторів.

Додаткову невизначеність створює практика заявлення кредиторських вимог на пізніх стадіях процедури, зокрема вже під час виконання плану реструктуризації. Така ситуація змінює баланс інтересів у процесі, який формально вже стабілізований, і ставить суд перед необхідністю фактично переглядати досягнуті домовленості. Аналогічні проблеми виникають щодо публічних боргів, передусім податкових, правовий статус яких у процедурі неплатоспроможності залишається дискусійним.

Окремий блок питань стосується процесуальної участі боржника, особливо в умовах воєнного стану, коли значна кількість осіб перебуває за межами України. Це ставить питання про допустимість розгляду справ без фізичної присутності сторін, необхідність адаптації процесуальних механізмів і водночас — про гарантії реалізації права на доступ до правосуддя.

У підсумку можна констатувати, що інститут неплатоспроможності фізичних осіб в Україні вже вийшов на стадію, коли ключові проблеми лежать не в площині відсутності регулювання, а в його внутрішній суперечливості та неоднорідності. І саме тому подальший розвиток цієї сфери залежатиме не лише від законодавчих змін, а передусім від здатності судової практики виробити сталі критерії — насамперед щодо добросовісності боржника, реалістичності реструктуризації та допустимих меж «соціального» підходу у процедурі банкрутства.