Санкції проти банкрутства: хто переможе у боротьбі за активи боржника?

Війна змусила Україну активно використовувати санкційний механізм як інструмент захисту національної безпеки. Одночасно продовжують діяти класичні процедури банкрутства та неплатоспроможності, покликані забезпечити справедливий розподіл активів між кредиторами. Але що відбувається, коли ці два правові режими стикаються? Чи може підприємство або фізична особа пройти процедуру банкрутства, якщо її активи заблоковані санкціями? І хто врешті-решт отримує майно — кредитори чи держава? Саме ці питання сьогодні стають дедалі актуальнішими для українського бізнесу, арбітражних керуючих та судів.

Банкрутство і санкції: різні цілі — спільний об'єкт

Кодекс України з процедур банкрутства (КУзПБ) та Закон України «Про санкції» переслідують принципово різні цілі. Банкрутне законодавство побудоване навколо ідеї колективного задоволення вимог кредиторів, відновлення платоспроможності боржника або його ліквідації з максимально можливим поверненням боргів. Натомість санкційне законодавство має зовсім іншу мету — захист національної безпеки, економічних інтересів держави та протидію загрозам, пов'язаним із державою-агресором або особами, які підтримують її діяльність.

Саме тому санкції можуть передбачати блокування активів, заборону користування майном, припинення фінансових операцій, обмеження господарської діяльності або навіть стягнення активів у дохід держави. І саме тут виникає конфлікт: банкрутство потребує активного управління майном боржника, а санкції часто роблять це неможливим.

Чи можна відкрити справу про банкрутство щодо підсанкційної особи?

На перший погляд відповідь виглядає простою: так, можна. КУзПБ не містить норми, яка б прямо забороняла відкривати провадження у справі про банкрутство щодо особи, стосовно якої застосовані санкції. Наявність санкцій сама по собі не входить до переліку підстав для відмови у відкритті провадження. Більше того, санкції можуть бути однією з причин виникнення неплатоспроможності.

Показовою є позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №926/5366-б/22 від 6 грудня 2023 року. Суд фактично виходив із того, що сама по собі неплатоспроможність, спричинена санкціями, не може автоматично позбавляти особу права на доступ до процедури банкрутства. Однак відкриття справи — це лише початок. Найскладніші проблеми виникають уже після цього.

Коли банкрутство стає формальністю

Головна проблема полягає в тому, що санкції не завжди заважають розпочати процедуру банкрутства, але часто позбавляють її практичного змісту. Уявімо ситуацію: компанія перебуває під санкціями, її активи заблоковані, а рахунки фактично заморожені. Формально суд відкриває справу про банкрутство, арбітражний керуючий приступає до виконання своїх повноважень, кредитори заявляють вимоги.

Але що робити далі? Продати майно неможливо. Залучити інвестора — проблематично. Провести реструктуризацію боргів — фактично нереально. Отримати нове фінансування — також. Блокування активів руйнує більшість інструментів, на яких побудовані санація та відновлення платоспроможності. У результаті процедура існує юридично, але перестає виконувати свою економічну функцію.

Найгостріший конфлікт: коли активи забирає держава

Ще серйозніша ситуація виникає тоді, коли застосовується санкція у вигляді стягнення активів у дохід держави. Закон України «Про санкції» прямо передбачає, що арешти, застави, інші обтяження чи навіть перебування майна в процедурі банкрутства не перешкоджають такому стягненню. Після набрання рішенням законної сили активи передаються Фонду державного майна України, а кошти від їх реалізації надходять до державного бюджету.

Для кредиторів це означає надзвичайно неприємний наслідок. Вони можуть пройти всю процедуру банкрутства, понести витрати на участь у справі, але врешті-решт не отримати нічого, якщо основні активи будуть вилучені державою в межах санкційного механізму. Особливо вразливими виявляються забезпечені кредитори. Традиційно саме заставне майно забезпечує їм пріоритетне задоволення вимог. Однак санкційне законодавство прямо встановлює, що навіть наявність застави не є перешкодою для конфіскації активу в дохід держави.

Проблеми арбітражних керуючих

Окремої уваги заслуговує становище арбітражних керуючих. З одного боку, КУзПБ вимагає від них інвентаризації активів, формування ліквідаційної маси, організації продажу майна та забезпечення інтересів кредиторів. З іншого — санкційний режим може забороняти будь-які дії щодо тих самих активів. Фактично арбітражний керуючий опиняється між двома правовими режимами, кожен із яких містить обов'язкові приписи. У таких умовах ризик порушення законодавства або виникнення процесуального тупика стає цілком реальним. 

Фізичні особи: ще більше запитань

Не менш складною є ситуація у справах про неплатоспроможність фізичних осіб. Формально підсанкційний громадянин має право звернутися до суду із заявою про неплатоспроможність. Однак якщо його активи заблоковані, реалізувати план реструктуризації боргів або виконати інші реабілітаційні заходи стає надзвичайно складно.

Крім того, у випадку застосування санкцій до громадян виникають додаткові питання щодо дотримання конституційних гарантій, права на справедливий суд та ефективного механізму оскарження санкційних рішень. На ці ризики неодноразово звертали увагу Асоціація правників України та провідні правозахисні організації.

Що необхідно змінити

Сьогодні українське законодавство фактично не містить чіткої відповіді на питання, який режим має пріоритет у разі конфлікту між процедурами банкрутства та санкційними обмеженнями. На практиці суди змушені вирішувати такі спори індивідуально, що створює ризик непередбачуваності судової практики. Законодавцю доцільно прямо визначити порядок співвідношення ліквідаційної маси, санкційного блокування активів, їх стягнення в дохід держави, прав забезпечених кредиторів та повноважень арбітражних керуючих.

Не менш важливим є створення процесуальних механізмів взаємодії між господарськими судами, Фондом державного майна, Міністерством юстиції, арбітражними керуючими та органами, відповідальними за реалізацію санкційної політики. Лише такий комплексний підхід дозволить уникнути ситуацій, коли справа про банкрутство формально існує, але фактично не може досягти своєї мети.

Висновок

Колізія між банкрутним та санкційним законодавством сьогодні є однією з найбільш складних і водночас недооцінених проблем українського права. Формально підсанкційний боржник може отримати доступ до процедур банкрутства, однак санкційний режим нерідко позбавляє такі процедури практичного змісту. У результаті виникає фундаментальне питання: що має переважати — право кредиторів на справедливе задоволення вимог чи публічний інтерес держави у сфері національної безпеки?

Поки законодавець не надасть чіткої відповіді, саме судова практика буде змушена шукати баланс між цими двома цінностями. І від того, наскільки виваженим буде цей баланс, залежатиме не лише ефективність процедур банкрутства, а й рівень правової визначеності для бізнесу, інвесторів та кредиторів в Україні.