Фраудаторні правочини у банкрутстві: коли договір стає способом виведення активу

Однією з найбільш практичних проблем у процедурах банкрутства залишається ситуація, коли до моменту відкриття провадження у справі боржник формально ще має статус власника бізнесу, однак значна частина його активів уже передана пов’язаним особам, обтяжена заставами, відчужена за очевидно невигідною ціною або виведена через кілька послідовних правочинів, які окремо можуть виглядати цілком законними, але в сукупності мають один зрозумілий економічний результат — зменшення майнової маси, за рахунок якої кредитори могли б отримати задоволення своїх вимог.

Для таких ситуацій стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства передбачає спеціальний механізм визнання недійсними правочинів боржника або спростування його майнових дій, вчинених після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували його відкриттю. Водночас важливо розуміти, що ця норма не встановлює автоматичної недійсності будь-якого договору, укладеного у так званий період підозрілості, оскільки сам по собі факт наближення боржника до неплатоспроможності не означає, що він втрачає право на звичайну господарську діяльність.

Не кожен підозрілий правочин є фраудаторним

Ключове питання у таких спорах полягає не в тому, чи був договір укладений у межах трирічного періоду до відкриття справи про банкрутство, а в тому, який реальний економічний результат він створив для боржника та його кредиторів. Якщо підприємство продає майно за ринковою ціною, отримує кошти і використовує їх у господарській діяльності, то сам лише факт подальшого банкрутства не може перетворювати такий договір на фраудаторний. Інша ситуація виникає тоді, коли майно вибуває без належного зустрічного виконання, коли ціна очевидно не відповідає ринковій, коли актив передається пов’язаній особі або коли боржник у період фактичної неплатоспроможності створює переваги для окремого кредитора.

Найчастіше предметом оспорювання у межах статті 42 КУзПБ стають:

• відчуження майна за ціною, нижчою за ринкову;
• безоплатна передача активів або відмова від майнових вимог;
• укладення договорів із заінтересованими чи афілійованими особами;
• дострокове виконання зобов’язань перед окремими кредиторами;
• створення застави або іншого забезпечення вже існуючих вимог;
• прийняття боржником зобов’язань без реального зустрічного майнового результату.

Цей перелік має значення не сам по собі, а як орієнтир для оцінки поведінки боржника. Господарський суд має встановити не лише юридичний факт укладення договору, а й те, чи був він економічно виправданим, чи отримав боржник реальне зустрічне виконання, чи не погіршив правочин становище інших кредиторів та чи існує причинний зв’язок між відповідними діями і зменшенням ліквідаційної маси.

Окремої уваги заслуговують правочини із заінтересованими особами, оскільки на практиці саме через афілійовані компанії, родичів або підконтрольних контрагентів найчастіше відбувається виведення активів. Проте сам факт пов’язаності сторін не повинен підміняти собою доказування фраудаторності. Якщо правочин укладено на ринкових або навіть вигідніших для боржника умовах, якщо майно реалізоване за справедливою ціною, а отримані кошти фактично надійшли боржнику, то лише корпоративний чи сімейний зв’язок між сторонами не може бути достатньою підставою для висновку про недійсність договору.

Верховний Суд дивиться не лише на форму договору

Практика Верховного Суду останніх років показує, що у спорах про фраудаторні правочини дедалі більше значення має не зовнішня юридична форма договору, а його фактичний економічний зміст. Для суду важливо не лише те, чи правильно сторони оформили свої домовленості, а й те, чи не був правочин використаний як інструмент виведення активів, створення переваг окремому кредитору або штучного зменшення майна боржника.

Такий підхід загалом є виправданим, оскільки у процедурах банкрутства формальна законність договору не завжди означає добросовісність поведінки його учасників. Договір купівлі-продажу може мати всі необхідні реквізити, бути посвідченим у належній формі та не порушувати загальних вимог цивільного законодавства, але якщо він укладений із пов’язаною особою напередодні банкрутства, за ціною, яка істотно нижча за ринкову, без реального надходження коштів боржнику, його економічний зміст очевидно відрізнятиметься від тієї форми, яку сторони намагалися надати правочину.

Водночас така практика потребує обережності, оскільки оцінка економічного змісту не повинна перетворюватися на ретроспективну критику будь-якого невдалого управлінського рішення. Бізнес може помилятися, продавати активи у кризовий період, погоджуватися на менш вигідні умови або намагатися врятувати ліквідність за рахунок термінових операцій. Не кожне таке рішення є фраудаторним.

Межа проходить там, де господарський ризик перетворюється на недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення кредиторів можливості отримати задоволення своїх вимог. Саме тому у кожній справі важливим є не один окремий критерій, а сукупність обставин: час укладення договору, фінансовий стан боржника, зв’язок між сторонами, ринковість ціни, реальність розрахунків, подальший рух активу та вплив операції на інтереси інших кредиторів. Лише поєднання цих елементів дозволяє відрізнити звичайну господарську операцію від правочину, який фактично був частиною схеми з виведення майна.

Повернення активів і вибір способу захисту

Наслідком визнання правочину недійсним за статтею 42 КУзПБ є повернення майна до ліквідаційної маси, а якщо повернення в натурі неможливе — відшкодування його вартості за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. На практиці це має принципове значення, оскільки для кредиторів важливим є не сам факт встановлення недобросовісності, а реальне відновлення майнової бази, з якої можуть бути задоволені їхні вимоги.

Окремий практичний інтерес становить і частина п’ята статті 42 КУзПБ, яка передбачає можливість покладення субсидіарної відповідальності на осіб, що вчинили, погодили або сприяли вчиненню таких правочинів чи майнових дій. Цей інструмент поступово змінює саму логіку поведінки контролюючих осіб боржника, оскільки ризик персональної відповідальності робить значно менш безпечними схеми, у яких юридична особа використовується лише як формальна оболонка для виведення активів.

Ще одне питання, яке дедалі частіше виникає у судовій практиці, стосується вибору між оспорюванням правочинів і віндикаційним позовом. Верховний Суд у низці справ звертав увагу, що інколи ефективним способом захисту може бути витребування майна з чужого незаконного володіння без необхідності визнавати недійсним увесь ланцюг подальших договорів. Такий підхід має очевидну логіку процесуальної економії, але навряд чи може бути універсальним. У багатьох спорах навіть під час розгляду віндикаційного позову суд усе одно змушений досліджувати обставини первісного вибуття майна, добросовісність набувачів, характер правочинів, фінансовий стан боржника та вплив відповідних дій на права кредиторів. За таких умов скорочення процесуального шляху не завжди означає спрощення доказування. Більше того, у складних схемах із кількома послідовними відчуженнями саме оспорювання всього ланцюга правочинів може залишатися єдиним способом повністю усунути їхні негативні наслідки.