Як судова практика формує стандарти доказування у справах про банкрутство

Одним із найважливіших елементів у процедурі банкрутства є взаємодія між кредитором і судом у процесі подання та розгляду грошових вимог до боржника. Процедура неплатоспроможності — це не просто формальний процес. Це спеціальний правовий режим, у межах якого суд здійснює постійний контроль над діями всіх учасників — від моменту прийняття заяви про відкриття провадження до його завершення.

Статус кредитора: від матеріального права до процесуального інструменту

Згідно з Кодексом України з процедур банкрутства (КУзПБ), кредитором може бути як юридична, так і фізична особа, контролюючий орган чи інша державна установа з підтвердженими грошовими вимогами. Закон виділяє кілька категорій кредиторів — конкурсних, поточних, забезпечених, привілейованих, а також тих, чиї вимоги виникають після відкриття провадження у справі. Важливий момент: матеріальні відносини між боржником і кредитором мають бути трансформовані у процесуальні, тобто підтверджені заявою та належними доказами. Без цього кредитор не отримає процесуального статусу учасника справи.

Підстави для такого підходу підтверджені практикою Верховного Суду — зокрема, у постановах від 16.07.2020 у справі №910/4475/19 та №911/698/21, де визначено, що саме процесуальне оформлення вимог забезпечує реальну участь кредитора у процедурі банкрутства.

Коли доказування стає ключем

На етапі розгляду заяви господарський суд не вирішує спір по суті — він лише перевіряє наявність або відсутність грошового зобов’язання боржника. Це підтверджується постановами Верховного Суду від 20.06.2019 у справі №915/535/17, 25.06.2019 у справі №922/116/18, 10.02.2020 у справі №909/146/19 та іншими. Інакше кажучи, предметом розгляду є не характер відносин між сторонами, а документальне підтвердження факту боргу. Кредитор сам визначає, які саме документи подати: договори, акти виконаних робіт, накладні, судові рішення тощо. Проте обов’язок доведення покладається саме на нього.

Суди вимагають підвищений стандарт доказування — це означає, що кредитор має подати вичерпний набір документів, які відповідають критеріям належності, допустимості, достовірності та вірогідності (статті 76–79 ГПК України). У разі сумнівів чи суперечностей саме заявник повинен спростувати їх належними доказами. Цей принцип чітко зафіксовано у постановах Касаційного господарського суду від 07.10.2020 у справі №914/2404/19, 28.01.2021 у справі №910/4510/20, 22.12.2022 у справі №910/14923/20.

Фіктивні вимоги і роль суду

Ще один важливий аспект — ризик появи фіктивних вимог. Для його запобігання суди застосовують засаду змагальності у поєднанні з ретельною перевіркою характеру і розміру вимог. Верховний Суд неодноразово наголошував, що навіть визнання боржником обставин, на які посилається кредитор, не звільняє суд від обов’язку перевірити обґрунтованість таких вимог (постанови від 15.10.2019 №908/2189/17, 24.10.2019 №910/10542/18, 07.11.2019 №904/9024/16).

Таким чином, визнаються лише ті вимоги, що мають належне документальне підтвердження. Суд зобов’язаний дослідити всі матеріали, навіть якщо боржник не заперечує проти суми боргу. Цей підхід є основою для запобігання фальсифікацій і недобросовісних дій у справах про банкрутство.

Єдина юрисдикція для всіх спорів із боржником

Законодавчі зміни до Господарського процесуального кодексу та КУзПБ закріпили принцип виключної підсудності господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Усі майнові спори, стороною в яких є боржник, мають розглядатися в межах однієї справи — від податкових спорів до трудових і майнових вимог. Цей підхід підтверджений у постанові КГС ВС від 04.04.2025 у справі №910/429/22 (910/12899/22), а також у низці рішень господарських судів — Харківської (02.06.2025, справа №922/2167/23), Чернігівської (09.07.2025, справа №927/1377/23) та Закарпатської областей (10.07.2025, справа №907/665/18).

Це рішення унеможливлює дублювання процесів у різних юрисдикціях та сприяє концентрації всіх вимог до боржника в одному провадженні.

Висновки

Процедура визнання вимог кредиторів у справах про банкрутство залишається однією з найбільш складних і водночас визначальних частин у відновленні платоспроможності боржників. Її ефективність залежить від трьох чинників:

1. Документальної обґрунтованості вимог.
2. Підвищеного стандарту доказування.
3. Єдності судової юрисдикції.

Саме комбінація цих елементів дозволяє суду забезпечити справедливість процедури, а кредиторам — реальний захист своїх прав. Проблема полягає не у відсутності правових норм, а у їх практичному застосуванні: від якості поданих заяв залежить не тільки рішення суду, але й довіра до самої системи банкрутства.