Кредит у шлюбі: коли борг одного стає обов’язком для двох

У спорах, пов’язаних із виконанням кредитних зобов’язань у межах шлюбних правовідносин, ключова помилка, яка регулярно повторюється як у позиціях сторін, так і в аргументації кредиторів, полягає у спробі механічно перенести презумпцію спільної сумісної власності подружжя на сферу зобов’язань. Втім, чинне законодавство такої універсальної конструкції не містить, а судова практика послідовно її відмежовує.

Дійсно, відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Однак ця норма регулює виключно активи, а не борги. Натомість зобов’язання, згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України, є правовідношенням між боржником і кредитором, у якому обов’язок виникає лише для сторін такого правовідношення. Додатково стаття 626 ЦК України визначає договір як домовленість сторін, що створює права та обов’язки саме для них.

Саме тому сам факт перебування у шлюбі не створює правових підстав для автоматичного покладення боргу на другого з подружжя, якщо він не є стороною договору. Із цієї ж логіки випливає ще один практично важливий висновок: відсутність згоди другого з подружжя на укладення кредитного договору не є самостійною підставою для визнання його недійсним.

Цю позицію чітко зафіксував Верховний Суд, зокрема у постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012, де зазначено, що укладення договору позики не є розпорядженням спільним майном, оскільки до моменту отримання коштів у позичальника відсутній об’єкт права власності. Відповідно, до таких правочинів не застосовується вимога щодо обов’язкової згоди другого з подружжя.

Водночас це не означає, що кредит завжди залишається суто особистим зобов’язанням. Ключовою нормою у цій площині є частина четверта статті 65 Сімейного кодексу України, яка встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки і для другого з подружжя, якщо майно, отримане за договором, використане для задоволення сімейних потреб.

Таким чином, вирішальним є не факт укладення договору і навіть не факт шлюбу, а цільове використання коштів. Суд у таких справах досліджує не лише текст договору, а й реальний економічний зміст правовідносин: на що саме були витрачені кредитні кошти і чи об’єктивно вони обслуговували потреби сім’ї — житло, лікування, освіту, утримання дітей або інші базові витрати.

Саме на цьому етапі формується межа між особистим і потенційно спільним зобов’язанням.

Подальше питання — характер відповідальності — тривалий час залишалося дискусійним, оскільки загальні норми цивільного законодавства не передбачають автоматичної солідарності. Відповідно до статті 540 ЦК України, за наявності кількох боржників кожен відповідає у своїй частці, якщо інше не встановлено договором або законом, а стаття 541 ЦК України прямо визначає, що солідарний обов’язок виникає лише у випадках, передбачених законом або договором.

Правову визначеність у цьому питанні забезпечила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, вказавши, що зобов’язання, які виникають із правочинів, укладених одним із подружжя в інтересах сім’ї, можуть мати солідарний характер. Такий підхід базується на тому, що у разі доведення сімейного характеру використання коштів обидва з подружжя фактично отримують спільну майнову вигоду.

Водночас важливо підкреслити: солідарність у цих правовідносинах не є презумпцією. Вона є результатом оцінки доказів у конкретній справі.

Окремої уваги заслуговують ситуації, коли після виникнення боргу відбувається поділ майна або його переоформлення. Формально такі дії можуть відповідати закону, однак відповідно до статті 3 ЦК України цивільні правовідносини мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частина третя статті 13 ЦК України прямо забороняє зловживання правом.

У цьому контексті Верховний Суд у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц та від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц зазначив, що поділ спільного майна не може використовуватися як інструмент ухилення від виконання зобов’язань перед кредитором. Якщо такі дії спрямовані виключно на уникнення відповідальності, вони не підлягають правовому захисту.

Водночас навіть у разі солідарної відповідальності остаточний розподіл боргового тягаря між подружжям не вважається вирішеним. Відповідно до статті 544 ЦК України, боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право зворотної вимоги до інших боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено домовленістю або законом.

Таким чином, сучасна правова конструкція у спорах щодо кредитних зобов’язань подружжя не допускає спрощених підходів. Кредитний договір, укладений одним із подружжя, не створює автоматичного боргу для іншого, але за наявності доведеного сімейного інтересу може трансформуватися у спільне, зокрема солідарне, зобов’язання.

І саме тому в кожній конкретній справі визначальним є не формальний статус сторін, а відповідь на практичне питання: чи був цей кредит частиною економіки сім’ї, чи залишався особистим рішенням одного з подружжя.