Коли договір стає інструментом ухилення від боргу: підходи Верховного Суду

Поняття фраудаторного правочину в українському праві сформувалося порівняно нещодавно, однак за кілька років воно перетворилося з доктринальної конструкції на повноцінний інструмент захисту кредитора. Його поява пов’язана передусім із постановою Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, де фраудаторні правочини були визначені як такі, що вчиняються боржником на шкоду кредиторам. Ця позиція одразу заклала ключову проблему: формально правочин може відповідати вимогам закону, але водночас переслідувати єдину мету — унеможливити виконання зобов’язання. Саме тому подальший розвиток практики пішов не через формальні критерії недійсності, а через категорію добросовісності.

У постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 сформульовано базовий підхід: цивільно-правовий договір не може використовуватися для уникнення виконання зобов’язань або ухилення від виконання судового рішення. Відтак правочин, який має такі ознаки, може бути визнаний недійсним на підставі пункту 6 статті 3 ЦК України (загальні засади цивільного законодавства) та частини третьої статті 13 ЦК України (заборона зловживання правом).

Подальша практика Верховного Суду фактично сформувала критерії, за якими встановлюється фраудаторність. У постанові від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 суд звернув увагу на три ключові групи обставин: момент укладення договору, особу контрагента (зокрема, пов’язаність або афілійованість) та економічні параметри правочину — ринковість ціни і реальність її оплати.

Водночас еволюція цієї конструкції показує, що спочатку суди розглядали переважно безоплатні правочини. У постанові від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 Верховний Суд визначив типову ситуацію: відчуження майна після пред’явлення позову, передача його близькому родичу і відсутність іншого майна у боржника. Саме така сукупність обставин дозволяє кваліфікувати договір як фраудаторний. Однак уже наступний етап розвитку практики пов’язаний із поширенням цієї конструкції на оплатні договори. У постанові від 7 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 Верховний Суд прямо зазначив, що навіть оплатний договір може бути визнаний фраудаторним, якщо він укладений на шкоду кредитору, зокрема за наявності ознак заниженої ціни або формального характеру розрахунків.

Більш того, у постановах від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 3 березня 2020 року у справі № 910/7976/17 та від 3 березня 2020 року у справі № 904/7905/16 Верховний Суд зробив принципово важливий крок: будь-який правочин, вчинений боржником у період настання зобов’язання і який призводить до втрати платоспроможності, має ставитися під сумнів із точки зору добросовісності. 

Таким чином, питання вже не в типі договору, а в його функції — чи створює він перешкоди для задоволення вимог кредитора.

Практика Верховного Суду демонструє, що фраудаторними можуть визнаватися фактично всі ключові цивільно-правові конструкції. Йдеться не лише про класичні договори відчуження — купівлі-продажу, дарування чи міни, але й про договори позики, іпотеки, оренди, поділу майна, а також корпоративні та сімейні інструменти. 

Окремої уваги заслуговує підхід до договорів дарування. Верховний Суд прямо зазначає: навіть формально правомірний договір дарування, укладений після пред’явлення вимог кредитора і спрямований на виведення активів, є проявом очевидної недобросовісності та зловживання правом (постанова від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17). 

Ще один важливий блок — правочини, пов’язані з виконавчим провадженням. У постанові від 13 травня 2022 року у справі № 370/423/19 Верховний Суд наголосив: укладення договорів щодо майна боржника після відкриття виконавчого провадження, які унеможливлюють виконання рішення, є підставою для визнання таких правочинів недійсними, з урахуванням положень статті 9 Закону України «Про виконавче провадження». 

Практика також пішла значно далі класичних моделей. Верховний Суд визнав можливість кваліфікації як фраудаторних:

• договорів про задоволення вимог іпотекодержателя (постанови від 31 жовтня 2024 року у справі № 509/4936/17 та від 4 грудня 2024 року у справі № 570/1951/23), якщо вони створюють штучні переваги одному кредитору;
• шлюбних договорів (постанова від 6 серпня 2023 року у справі № 755/3563/21), якщо їх наслідком є виведення майна з-під можливого стягнення;
• односторонніх правочинів, зокрема відмови від позову або від прийняття спадщини (постанови від 24 лютого 2021 року у справі № 757/33392/16, від 4 жовтня 2023 року у справі № 2-469/1997, від 11 жовтня 2023 року у справі № 205/2053/22). 

Окремий пласт практики стосується так званого «створення свого кредитора». У постанові від 13 лютого 2025 року у справі № 522/5637/16-ц Верховний Суд вказав, що укладення договорів із метою створення переваг одному кредитору перед іншими або формування штучної заборгованості також може свідчити про фраудаторність правочину. 

Не менш важливим є питання процесуальної легітимації. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 червня 2022 року у справі № 2-591/11 фактично підтвердила, що кредитор, навіть не будучи стороною договору, має право оспорювати фраудаторний правочин, оскільки йдеться про захист його права на виконання судового рішення. 

У підсумку сформувався підхід, за якого фраудаторність перестає бути винятковою конструкцією і перетворюється на універсальний інструмент контролю за поведінкою боржника. Ключовим критерієм стає не форма правочину, а його економічний зміст і наслідки для кредитора.

Таким чином свобода договору зберігається доти, доки вона не використовується як інструмент уникнення виконання зобов’язань. Як тільки правочин починає виконувати функцію «екрану» для активів боржника, він потрапляє в поле оцінки через принцип добросовісності — із цілком реальним наслідком у вигляді його недійсності.